Богдан Васильевич Маркусь - Сила Троих.Начало - Богдан Васильевич Маркусь
Скачано с сайта prochtu.ru
Очень интересная книга о приключениях троих друзей.Двоих мальчишек один из которых мольфар а другой характернык(колдун), а также девочки-ведьмы. В данной версии приведен отрывок из книги.
Розділ 8 Чортячі лови

Вранці Грицько швиденько поснідав і подався до школи. Тільки він вийшов зі своєї вулички, як його хтось окликнув. Це була Галя. Хлопець зачекав її і далі вони рушили вдвох. Йшли і жваво обговорювали майбутні лови. Галина, про всяк випадок, навчила його також Заклинанню Непоміченого. хоча й не була впевнена, що вимовлене хлопцем заклинання матиме магічну силу.
– Ну, наче, нічого не забули, – мовив Грицько.
– Нічого? – відповіла дівчина і лукаво подивилася на нього. – Ось тільки ялинки у нас у дворі дві. Одна біля сараю, а інша біля воріт. На котрій з них будуть чорти гуляти?
Це просте запитання застало Гриця зненацька. Дійсно, ялинки ж дві, то на яку їм тепер лізти? Він про це навіть і не подумав.
– Може розділимося? – непевно запропонував він.
– Ні, розділятися нам не можна, – відповіла Галя. – Ми й так не маємо належної СИЛИ, а розділившись, втратимо і те що маємо.
– Так, а що ж робити? – розгубився хлопець.
– Про це ж бо я й думаю. Я вчора ходила питати про це Макарія, він завжди знає що у нас у дворі діється.
– Ну і…?! – Грицеві не терпілося.
– А ти сам подумай, – примружилася дівчина.
– Зачекай, зачекай лишень, – Гриць напружився. Вона зачепила його самолюбство і хлопчина, що вважав себе здатним характерником, хотів реабілітуватися перед нею. – Отже так! Про чортів хто мені сказав? Никодим. А він звідки дізнався про них? Йому розказав Макар. А той звідки про все це дізнався? – і тут хлопця осяяла думка: – О! Як же я міг забути!? Никодим казав мені, що Макар сам чув розмову чортів! Отже, вони збираються на ялинці, яка росте біля сараю! Правильно?
– Ти диви, все–таки здогадався! – дівчинка була явно задоволена. – А я так і не змогла сама дійти до цього. Кмітливий. Молодець!
– Хух! – шумно видихнув хлопець. – Коли по–чесному, то я більше боявся видатися тупим, аніж нездогадливим.
Вони саме підійшли до школи. Галина пішла до класу, а Гриць залишився чекати на вулиці Романа. Йому не терпілося загадати другові загадку про дві ялинки. Але скільки він не чекав, той так і не прийшов. Продзвенів дзвінок і Грицько заспішив до класу. Він уже почав був хвилюватись за Романа, бачив також що й Галинка не знаходить собі місця. Але рипнули класні двері і до класу увійшов Роман. Він був захеканий і розпашілий. Вибачився перед вчителькою і сів на своє місце навіть не слухаючи її зауважень стосовно його зовнішнього вигляду і правил поведінки.
– Що, щось з матір’ю трапилося? – стиха запитав його Гриць.
– Та ні, з мамкою, слава Богові, все добре. Я просто вранці у ліс ходив. За осиковим рогачем.
– Так ти ж казав, що вчора ввечері підеш.
– Ввечері я був зайнятий…
– Хлопці, ви що на базарі!? – зробила їм зауваження вчителька. І друзям довелося припинити свої балачки.
Ледь–ледь дочекавшись кінця уроку, до них підбігла Галинка.
– Романе, у тебе щось трапилося? – запитала відразу вона.
– Та ні, все добре. Дякую, Галю, – хлопець відчував себе перед нею ще ніяково. Він соромився за вчорашнє і тому вперше назвав її не Галькою, як завжди, а більш інтелігентно, як йому здавалося. Це помітив і хлопчачий ватажок їхнього класу:
– Ого! Подивіться, Ряска з Галькою роман, мабуть, крутять! – гукнув він на весь клас. Усі розреготалися.
– Ти не сердься, але краще нам бути порізно в школі, – прошепотів дівчині Роман. Галинка згідно кивнула і відійшла набік.
Весь день вона не підходила до хлопців. Ще зовсім недавно хлопцям було добре удвох, але зараз, без порад і знань Галі, їм бракувало дівчини. Вони ледь дочекалися, коли закінчаться уроки і знову зможуть вільно поспілкуватися усі втрьох.
– Чому ти запізнився до школи? – знову запитала Галинка Романа коли вже по дорозі додому. – Щось все таки, мабуть, трапилося?
– Та кажу ж тобі ще раз, нічого не трапилося. Я просто сьогодні вранці до лісу ходив за рогачем осиковим, бо вчора ввечері не встиг.
– Ти ж казав, що коли ввечері не встигнеш, то після уроків підеш, – нагадала дівчина.
– Ет, Галино, тобі добре так казати. У тебе самої прабабка відьма і тобі не потрібно перед нею відбріхуватися, коли що. А як Я поясню свій мамці похід до лісу, коли б туди пішов як ось зараз? Я ж відразу після школи не піду до лісу. Не буду ж я осику зубами гризти, а тягти сокиру до школи, я побоявся. А коли після школи зайду додому по сокиру, то мамка почне допитуватися для чого мені сокира і куди це я з нею зібрався. Що я їй скажу? По дрова до лісу йду? Ми ж уже три роки, як газ маємо. А так я раненько встав, поки мати спала, і пішов собі тихенько до лісу. Ось тільки забарився трішки, бо листя іще не має на деревах. Попробуй тут, відшукай ту осику.
– А ти точно зрубав ОСИКОВИЙ рогач? – засумнівався Гриць.
– Ображаєш, друзяко. Я всі дерева завжди безпомилково розпізнаю. По листю, по корі, навіть по запаху.
– Слухай, коли ти такий знаючий, – продовжив Грицько – скажи тоді мені, як по дереву визначити чи збираються на ньому чорти, чи ні?
– А це до чого тут? – поцікавився Ромко.
– А до того, що у Галини у дворі ДВІ ялинки. Одна біля воріт, а інша поблизу сараю. Ну, юний слідопите, на яку з них нам лізти? – продовжував допитуватися Гриць, переморгнувшись з Галинкою.
– Як це на яку, звісно ж на ту, що росте біля сараю. Не будуть же чорти сидіти на дереві, що росте біля дороги. Мало хто вночі може там ходити. Дурнів у нас вистачає, як побачать котрогось з нечисті, то ніхто не гарантує, що хоч один чорт живий залишиться. Це хіба що як на якогось п’яницю нарвуться, що той їх за своїх прийме. І то, у п’яниць, по–моєму, чорти зелені. Правильно?
– Правильно, Романе, правильно. Видно серед нас трьох – я найтупіша, – сказала, без образи, дівчинка.
– Та добре, Галю, не прибідняйся. Нічого собі тупенька, скільки он усякого у відьомській справі знаєш, – зауважив Роман. – Ми он з Грицем цілий день промарудилися, – без тебе нічого про магічне не знаємо. Правда ж, Грицю?
– Правда, правда. Дійсно, Галю, не прибідняйся. Розкажи краще, що нам треба ще до вечора зробити, бо сьогодні ж вночі слід на лови йти, – підтакнув Гриць.
– Так, Галю, а ти мене своєму Заклинанню Непоміченого навчиш? – попрохав Роман. – Бо ж як я сьогодні з дому вийду? Мене ж мамка помітить.
– Навчити, я навчу. Ось тільки чи подіє воно? Ти ж не ВІДЬМАК.
– Ось на мамці сьогодні я й випробую його. Їй же від цього нічого лихого не станеться? – поцікавився Роман.
– Ні, не турбуйся. Це заклинання не приносить жодної шкоди тому на кого його насилають. Просто тебе не бачать. Отож запам’ятовуй, – і дівчинка промовила:

Не помічений прийду,
не помічений піду.
Хоч всю Землю обійду,
не потраплю я в біду.

Повторивши за нею два–три рази заклинання, Роман задоволено мовив:
– Наче вивчив. Добре, скажіть куди і коли приходити сьогодні, бо мушу ще додому зайти.
– Хлопці, приходьте, мабуть, до нашого двору десь о десятій годині. Тоді, я гадаю, вже поночі буде, а ми поки заліземо, поки всядемось, то вже й пів одинадцятої буде, – сказала Галя, поглядаючи то на Гриця, то на Романа.
– О десятій, так о десятій. Все, до вечора! – і Роман спішно подався додому.
– Так, Галю, пішли мабуть і ми, бо я боюся, щоб дідусь щось не запідозрив.
Далі вони йшли мовчки, бо кожен думав про сьогоднішню ніч.
– До вечора, Галю!
– До вечора! – відгукнулось дівча.
Гриць прийшов додому, пообідав з дідом і, збрехавши що в нього болить голова, попросив його не турбувати. Цією своєю поведінкою хлопець був вкрай стурбований. Причинивши за собою двері він міркував: «Треба щось із цим робити, бо я так зовсім забрешусь. Завтра, мабуть, з Никодимом поговорю, хай він умовить діда не заважати мені. А то ховаюся від нього, як пацюк якийсь». Грицько швиденько виконав домашні завдання і склав усі підручники в рюкзак. Пробував читати, але в нього нічого не виходило. Думки весь час крутилися навколо чортів та ялинок. Вечір тягнувся довго. «Ляжу посплю трохи, нехай хоч так швидше час мине», – думав Грицько і приліг на ліжко.
Звідси можна почати новий розділ
Прокинувся хлопчина від того, що хропів дід. «Проспав!» – страшна думка пронизала його. Він рвучко підхопився і подивився на годинник. Було без двадцяти хвилин десята.
– Тю–ю! А чого це дід так рано спати ліг? – вголос подумав Гриць. – Ну ось і добре, за те без перешкод виберусь, – і він похапцем одягнувся, вискочив на двір і гайда. Коли виходив зі своєї вулички на асфальтовану дорогу, мало не зіштовхнувся з Романом. Той також спішив до Галини.
– Ну що, добрий буде рогач? – хизувався Роман.
– Як на мене, то добрий. Тільки ж я у цьому нічого не тямлю.
– Добрий, добрий, – похвалив сам свою роботу Роман. – Я навіть на кінцях загострив добряче, щоб до землі чорта можна було притиснути сильніше. Ну, пішли давай швидше, бо ж краще зачекати трохи, аніж потім доганяти.
Йшли вони бігцем і навіть не розмовляли між собою. Дійшовши до воріт баби Палазі, хлопці обережно зайшли у двір. Там було темно, не те що на центральній вулиці, де, хоч і через два–три ліхтарі, але оди–по–один все–таки світив.
– Ну й Галька! Хоч би на дворі світло включила! – лаявся Роман. Він саме через щось перечепився. На дворі відразу ж засвітилася одинока лампочка і до них підійшла Галинка.
– Галько, це у тебе що тут, чергова мітла стоїть? – запитав Роман, тримаючи в одній руці осиковий рогач, а в іншій мітлу, через яку він перечепився. – Ти що, вряди–годи літаєш на ній? Так може нам і на ялинку не треба лізти? Ти сама тільки шух на вершечок, і поскидаєш звідти нам чортів…
– Ага! Так вони й посиплються тобі як грушки, – сердито відповіла дівчинка. – Віддай мітлу, це я сьогодні двір замітала, видно забула її біля воріт.
– Тю–ю! Дурна дівка, хто ж замітає, коли треба навпаки, по всьому дворові соломки понакладати. А особливо під ялинками товстенько, щоб падати було м’якіше. – Роман нервував, тому його так і розпирало від жартів.
– Невдалий жарт, Романе. – Галинка забрала від нього мітлу і поставила її біля сараю.
– Ідіть-но сюди! Чого ви там товчетесь? – покликала вона хлопців, що стояли біля воріт. – Ось, візьміть, натріться оцим, – і подала їм скляночку із чимось пахучим.
– Галю, а що це? – поцікавився Гриць, натираючи руки маззю. – Пахне приємно.
– Писки собі не забудьте натерти, – строго сказала вона. – Це, Грицю, я зробила мазь зі смоли ялинки, щоб чорти нас по запаху не змогли помітити.
– Ага! Зрозуміло. Молодець, Галю, навіть про це подумала, – похвалив її Гриць.
– Та кажу ж тобі, вона ничкує. Галька точно вже й на мітлі літає і в чорну кішку обертається. Зізнайся, – все жартував Роман.
– А тобі, Романе, й завидно, що ми з Грицем, як у СИЛУ ввійдемо та як отримаємо потрібні ЗНАННЯ, то зможемо в тварин обертатися. А Гриць, ще й у птахів, бо він же ХАРАКТЕРНИК. А ось рідко який МОЛЬФАР може обертатися на тварин. А як і обертається, то тільки на вовка, або на собаку. Ото й будеш, Романе, блохастим бігати!
– А ти звідки це знаєш? – Роман розгубився.
– А я багато чого знаю! – з погордою відповіла дівчина. – Я у бабці запитала. Вона мені дещо й розповіла про ХАРАКТЕРНИКІВ. Я вам колись при нагоді розкажу, коли захочете, зараз ніколи, бо он вже початок одинадцятої, а нам на самий вершечок треба залізти.
Галя вимкнула на дворі світло.
Добряче натерши маззю і руки і обличчя, діти почали залазити на ялинку, що росла біля сараю. Першим поліз Роман, Гриць подав йому рогача, а потім вони удвох допомагали Галинці, хоч вона й казала, що зможе сама. Хлопці її підстраховували. Залізши на дерево, вони повсідалися. На самому вершечку примостився Роман, трохи нижче Гриць, ще нижче Галя. Так розподілила їх сама дівчинка, бо їй потрібно було бути найближче до чортів, щоб весь час читати проти них Заклинання Непоміченого. Роману було не зручно триматися за тоненький вершечок ялинки і тому свого рогача він віддав Грицеві, бо той більш зручніше вмостився між гіллям. Вони сиділи мовчки і ніхто з них навіть ніякого уявлення не мав про те, як вони зуміють зловити хоч когось з чортів. Однак, щоб відступитися назад, цього нікому з них і на думку навіть не приходило.
Було хмарно і від того витала темінь. Аж раптом Роман, що сидів вище за всіх, помітив у нічному небі якісь темні тіні, що швидко наближалися до них. Він штурнув ногою Гриця і коли той поглянув на нього, показав йому кивком голови на верх. Гриць відразу помітив дивні летючі силуети і обережно ткнув рогачем Галю, яка весь час бурмотіла собі під ніс Заклинання Непоміченого. Дівчинка підняла голову і також помітила тіні. Тепер вони літали вже довкола ялинки. Вона зовсім пошепки стала ще завзятіше проказувати заклинання. Тіні, тим часом, зробивши декілька кіл навколо дерева, почали примощуватися на нижніх та середніх гілках. Це були чорти. Вони повсідалися і розпочали між собою якусь розмову. Діти хоч як дослухалися, нічого не могли зрозуміти, занадто високо вони сиділи. Найбільше нервував Роман.
– Галько, Галько, – прошепотів він. – Про що вони там говорять?
Дівчинка показала йому, що вона також нічого не чує.
– Нахилися трохи нижче, – порадив їй Роман.
Галя його послухала і обережно нахилилася нижче. Однак вона не втрималася і полетіла сторч головою до низу. Чорти враз посхоплювалися зі своїх місць і почали розлітатися хто куди. Тільки один з них чомусь не дуже поспішав. Трохи відлетівши, він озирнувся і спостерігав як падає дівчинка, намагаючись хоч за щось ухопитися. Галинка падала, а думки у неї в голові пролітали мов блискавиці. Їй чомусь пригадалася недавня розмова з Романом. Навіть не розуміючи, що робить, Галя відшукала очима мітлу, простягла вперед руку і гукнула:
– ДО МЕНЕ!!!
Мітла стрілою метнулася до неї і дівчина, вхопивши за держак, хвацько її осідлала. Все трапилося так швидко, що не тільки хлопці, а й чорт, не помітив як вона раптово знялася у небо і звідти на шаленій швидкості «підрізала» його. Від несподіваного удару чорт відлетів назад до ялинки, де на нього з криком «Банзай!», прямісінько йому на спину стрибнув Роман. Разом вони впали на землю. Роман зверху, чорт знизу.
– Грицю, рогача давай! – крикнув, лежачи на чортові, Роман.
Гриць, не відаючи як у нього це вийшло, враз опинився біля друга і прожогом притис рогачем те, що було під Романом.
– Тобі що, повилазило? Ти що йому притис? Давай з іншого кінця – голову притискай! – вигукнув Роман.
Але Гриць і сам усвідомив, що зробив щось не так, бо йому по обличчю ляпнув чортячий хвіст. Швидко зрозумівши свою похибку, він відштовхнув Романа убік, одним махом перевернув чорта на спину і спритно притис його шию рогачем, сильно загнавши кінці у землю. Щось штовхнуло його в спину. Він озирнувся і побачив, що це держак мітли на якій сидить Галина. Дівчина швидко зіскочила і підбігла до нього. Над своїм вухом Гриць почув важке дихання Романа.
– Хух! Ну й зморив він мене! – обізвався Ромко.
– Молодці, хлопці! – радо вигукнула Галя. – Ми його впіймали!
– Впіймати ми впіймали, а що тепер з ним робити? – запитав Гриць, хитаючи головою на чорта. Він усе ще тримав в руці держак рогача, притискаючи ним чорта і тому не міг виразно роздивитися кого він тримає. Істота яку він тримав, не рухалася.
– Грицю, а він хоч живий? – запитала Галя.
– Не знаю. Мені не видно.
– Зараз подивимось.
Роман підійшов ближче до чорта. Він обережно копнув його ногою. Від копняка той заворушився.
– О, дивіться, очухався! – зауважив Роман. – Гей, ти! Як там тебе звати?! – і знову легенько його копнув. Але чорт мовчав.
– Ох, нічого не видно! Хоч би місяць присвітив… – І Роман спересердя сплюнув.
З-за хмари нарешті вийшов місяць. Був він у повні і на дворі стало видніше. Це дало змогу нарешті роздивитися, хто лежить під рогачем.
Друзі помітили, що перед ними лежала істота зростом не більша від них самих, цілковито заросла порідкою шерстю. Тільки на голові було щось схоже на чуприну, між жмутиками якої стирчали маленькі, смішні ріжки. На обличчі були ледь–ледь помітні темні очиці, які уважно стежили за дітьми. І тому дуже дивно було бачити рожевий, кирпатий ніс, більш схожий на великий блискучий ґудзик.
– Ну й шнобель! – аж загиготів Роман. – А ззаду, а ззаду! Ви тільки подивіться!
Гриць, не випускаючи з рук рогача обернувся і побачив ноги чорта, на кінцях яких виднілися лискучі чорні ратиці. Чорт нервово смикав ними, намагаючись встати і цим ще більше веселив Романа.
– Полежи трохи, полежи. Он через таких як ти Галина мало не вбилася – сповістив Гриць чорта, трохи сильніше натиснувши на рогач.
Чорт подивився з ненавистю на осиковий держак і раптом враз змінився на обличчі. Де й поділася уся його лють і зухвалість! Тепер все його єство виявляло покору та повагу. Це ураз помітили всі. Чорт щось прохрипів, але що, ніхто добре не розчув.
– Ти там щось сказав? – запитав його Гриць і трохи ослабив натиск. Він прослідкував за поглядом чорта і побачив, що той дивиться на його праву руку, якою він притримував рогача. Чорт, тепер вже голосніше, закричав:
– ОБРАНИЙ.
Гриць подивився на свій знак і побачив, що під місячним світлом, та ще й намазаний маззю, той аж виблискує.
– ОБРАНИЙ! Я СКОРЯЮСЯ ПЕРЕД ТОБОЮ!
– Все, можеш тепер його відпустити! – гукнула Галя. – Ти зміг зламати його волю і тепер ми зможемо у нього все розпитати.
– Гей, гей, Грицю! Не поспішай! – вигукнув Роман.
– Я ВІРЮ йому, – відповів Гриць і витягнув рогача з землі.
Чорт прокашлявся і поволі почав сідати. Роман спритно наступив ногою йому на хвоста.
– Ти куди це зібрався?! – погрозливо гукнув він чортові.
Той уважно на нього подивився і промовив осиплим голосом:
– Не годиться мені вилежуватися перед ОБРАНИМ. Це неповага.
– Тю–ю! Ти диви! Грицю, ти й серед чортів популярний, не тільки серед домовиків.
– Романе, відпусти йому хвоста, – попрохав Гриць і з притиском додав – Я йому ВІРЮ.
– Ну дивись, тобі може й видніше, – відповів Роман, неохоче прибираючи ногу з чортового хвоста.
Чорт обережно піднявся, швидко обтрусився, пригладив свою ріденьку чупринку і добряче гепнувши себе в груди правою рукою стиснутою в кулак, вигукнув:
– Кабиздох! Вклоняюся тобі, ОБРАНИЙ! – Чорт клацнув ратицями і нахилився так низько, що своїми ріжками торкнувся землі.
– Я тобі зараз здохну! – вигукнув Роман і рвонув вперед. Галя ледь встигла його перехопити.
– Зачекай! Це його так звуть, – і, звертаючись до чорта, запитала: – Вас так звати, правда ж?
– Так, – відповів той розпрямившись, і знову гепнув себе у груди. – Я – Абиздох, готовий служити ОБРАНОМУ! – вигукнув він і ще раз черкнув ріжками по землі.
– Чуєш, та ти не гупай себе так по грудях, а то ще чого доброго повідбиваєш усе собі там, – непокоївся Гриць.
– Слухаюсь, ОБРАНИЙ! – вигукнув чорт і знову вклонився.
– Мене звати Гриць. І… І досить вже кланятися. Ми тебе зловили не для того щоб ти тут розкланювався перед нами. Нам потрібна твоя допомога.
– Допомогти ОБРАНОМУ – для мене честь! Чим зможу, тим допоможу!
– Кажу ж тобі, мене звати Гриць і не потрібно тут формальності розводити. Зрозумів? – знову повторив Гриць, якому обридло шаркання чорта.
Чорт був не з тупих і відразу зрозумів, що від нього хочуть.
– Добре, Грицю, питай про все що хочеш, – коротко сказав він хлопцеві.
– Навіть і не знаю з чого почати… – розгубився Грицько. – Добре, скажу так! Цієї зими хтось з вас перемістив одну жінку в «зіжмаканий простір». Та жінка була не з ВІДАЮЧИХ, а з простих людей. Вона моя мати, – додав хлопець з притиском. – Тепер я хочу дізнатися, хто і для чого це зробив та як повернути її назад.
Чорт ураз увібрав голову в плечі і стояв похнюплено, нервово тупаючи ногами. Нависла гнітюча мовчанка.
– Він щось про це знає, – прошепотіла прямо у вухо Грицеві Галя. Чорт також це почув і нервово смикнув своїми волохатими вухами, але мовчав.
– Гей, ти, Кабиздох! – гукнув Роман. – Ми ж не сліпі і не дурні! Ми бачимо, що ти щось про це знаєш.
– Кажи вже хоч щось, – нагримав Грицько на чорта.
– Гаразд, – видавив той, шмигнувши носом. – Твою маму, Грицю, в «зіжмаканий простір» перекинув Я.
– ЩО?! Але ж НАВІЩО?! – розпачливо вигукнув хлопець.
– У мене не було іншого виходу. Вона сама викликала мене, прочитавши зі скрижалі заклинання. З\'явившись перед нею, я спочатку й сам розгубився, бо сподівався побачити там якогось СИЛЬНОГО ВІДАЮЧОГО, а побачив тільки налякану жінку. У мене не було іншого виходу, бо згідно з ЗАКОНОМ, будь-яка проста людина, якій вдається скористатися магією, повинна бути знищена. Я наслав на неї Заклинання Знищення, але її захистила скрижаль, яку вона тримала в руках. І тому, замість того щоб її знищити, я своїм заклинанням закинув її в «зіжмаканий простір».
Знову в повітрі зависла гнітюча мовчанка. Кожен з них розмірковував над почутим.
– І як же тепер її можна звідти повернути? – запитав Гриць.
– Боюсь що НІЯК... – відповів розгублено чорт. – Ще ніколи і нікому з простих людей не вдавалося потрапити в «зіжмаканий простір». А про те, щоб витягти когось з нього, немає й мови.
Сказавши так, він ще більше зіщулився.
– І що ж тепер робити?! – Від розпачу Гриць мало не плакав.
– Можна хіба що… – почав несміливо чорт і замовк.
– ЩО? Кажи, що можна зробити?! – вигукнув хлопець, хапаючись за рятівну соломинку.
– Я сам достоту не пам’ятаю, але колись чув таке, що КОЛИ ДО КУПИ ЗБЕРУТЬСЯ ТРИ СИЛИ І ЧОТИРИ СТИХІЇ, ТО ЇХ МІЦІ НЕ БУДЕ ЖОДНИХ ПЕРЕШКОД. Ось десь приблизно так, – мовив чорт, глянувши хлопцеві уперше прямо в очі.
– Як це зрозуміти? – перепитував Гриць, не відводячи погляду.
– Коли я правильно зрозумів, то ви і є саме ті ТРИ СИЛИ. Залишилося тепер зібрати ЧОТИРИ СТИХІЇ, – і він, кліпнувши, відвів свій погляд від сталевих очей хлопця.
– Що потрібно ще зібрати? – не второпав Гриць.
– ЧОТИРИ СТИХІЇ – повторив чорт. Він бачив, що це ні про що не говорить хлопцеві, тому почав пояснювати: – Це ВОГОНЬ, ВОДА, ПОВІТРЯ і ЗЕМЛЯ.
– Просто вогонь, вода, повітря і земля? – перепитав з недовірою Гриць.
– Ні – не просто вогонь, вода, повітря і земля. Слід зібрати до купи всіх ЧОТИРЬОХ ЗНАЮЧИХ, які належать до цих стихій, – продовжував задумливо чорт. – Із ЗЕМЛЕЮ все зрозуміло. Тут тобі згодяться хоч мавки, хоч нявки. Там їх усяких до вибору є. З ВОДОЮ також не проблема: тут тобі допоможуть або русалки, або водяники. З ПОВІТРЯМ уже трохи складніше, але й тут можна раду дати. Треба лишень з повітрулею якоюсь порозумітися. А ось ВОГОНЬ!? Я не знаю ЖОДНОГО ЗНАЮЧОГО, котрий належить до СТИХІЇ ВОГНЮ.
Чорт замовк, поринувши у свої думки. Гриць також якийсь час мовчав. Мовчали і його друзі.
Через деякий час Гриць порушив мовчанку і запитав чорта:
– Якщо існують три відаючі, що належать до трьох стихій, отже існує й четвертий – той, хто належить до вогню. Можливо ти просто не всіх ВІДАЮЧИХ знаєш?
– Можливо й не знаю, – відлунням озвався чорт. – Але якщо Я не знаю, то розпитаю всіх наших, може хтось із них і знає.
– Добре, розпитай, кого треба, – погодився Грицько.
– Розпитай їх, розпитай, любий чортику! – попрохала Галя.
– Добре, Галинко, розпитаю, – відповів той, лагідно поглянувши на дівчинку.
– Звідки ти знаєш як мене звати? – здивувалося дівча.
– О–о–о! Я тебе добре знаю, – відповів чорт, посміхнувшись. – Ще як була ти маленькою, я не один раз тебе бавив. Пам’ятаю, як перший раз мене викликала Палазя. Це було якраз на ВАЛЬПУРГІЄВУ НІЧ. Палазі потрібно було летіти на Лису Гору, там у всіх ВІДЬОМ шабаш намічався, а ти маленькою була і вдома ні-з-ким тебе було залишити. Твоя мама тоді в місті вчилася, а тебе, маленькою, на деякий час бабці залишила. А Палазі край треба було на шабаш летіти, бо то був вже останній її шабаш. Ось вона і викликала мене, щоб тебе трохи побавити, а сама полетіла. Спочатку все було гаразд. Ти тихенько собі спала (ти взагалі була милою дитиною), але як тільки настала ПІВНІЧ, ти враз прокинулася і почала мене смикати за вуха. Щоб ти дала мені спокій, я почав возити тебе на спині. Звідки я міг знати, що це тебе ще більше розвеселить? А ти так розійшлася, що навіть вкусила мене за плече. Ось! – І чорт показав своє праве плече. Добре придивившись, там можна було побачити сліди шести маленьких зубчиків. – І знаєш, хоч тобі того дня лише рік виповнився, ти прокусила мою шкіру і все-таки посмакувала трохи моєї крові. Але я нічого не сказав Палазі про той випадок, тому вона й досі не розуміє, чому ти в таких малих роках у СИЛУ ввійшла.
– Я ж казав, що Галька садистка! – підсміхався над дівчиною Роман.
– Цить! – прикрикнула на нього дівчинка. – Тепер зрозуміло, чому я відразу здогадалася, що Кабиздох, це твоє ім’я…
– Чуєш, чорте, – перебив її Роман, – а вас всіх так по-чудернацьки називають?
– Та по-різному, МОЛЬФАРЕ. Є ось Гризану. – І чорт хижо посміхнувся до Романа, виставляючи на показ білі, гостренькі клики. Побачивши такий вишкір, Роман, трохи знітившись, відступив. – А звідки ти знаєш, що я МОЛЬФАР? – запитав Роман, відійшовши на безпечну відстань.
– Я багато чого знаю, хлопче, – відповів задоволений чорт.
– Еге ж, так багато, що не знаєш хто належить до стихії вогню, – зачепив його Роман.
– Цього не знаю, – погодився чорт, низько нахиливши голову. Йому стало трохи соромно. – А ти не такий вже й дурний, як для молодого МОЛЬФАРА…
Заспівали перші півні.
– Мені вже час, – проказав Кабиздох до Гриця. – Я все серед своїх розпитаю і як про щось дізнаюся, то відразу ж повідомлю тобі. Вам є наразі зайнятися. Шукайте тих ЗНАЮЧИХ, про яких я вам говорив. А це тобі, Грицю, – мовив чорт, вискубавши трохи волосся з кінчика свого хвоста. – Коли раптом буде потрібна моя поміч, то запали одну волосину і я з’явлюся. Навіть удень. – Він знявся в повітря і полетів.
– Що тепер будемо робити? – запитав Ромко.
– Розходитися по домівках, – відповів втомлений Гриць. Йому потрібно було обмізкувати почуте, а він звик робити це наодинці.
– Що ж, – додому, так додому, – погодився Роман. – Бувай, Галько!
– Добраніч, Галю, – побажав і Гриць, виходячи з двору.
– Добраніч, хлопці.


Другие книги скачивайте бесплатно в txt и mp3 формате на prochtu.ru