--------------------------------------------------------------------------

Богдан Васильевич Маркусь - Сила троих.Яструб и скрижаль

--------------------------------------------------------------------------

Скачано бесплатно с сайта http://prochtu.ru

1.ЗНОВУ В МІСТІ.

Гриць притулився чолом до прохолодного скла. За вікном нічної електрички швидко все змінювалося. Ще недавно там мигтіли дачні будиночки, весело блимаючи жовтими квадратиками світла. А тепер насувалося величезне місто зі своїм різнобарв’ям нічних вогнів. Хлопцю здавалося, що цей монстр поглинає його. Відірвався від шибки і зиркнув на відображення матері. Відчувши погляд, жінка розплющила очі і повернула голову трохи вбік. Грицько хутко нахилився і зробив вигляд, що зашнуровує кросівки. Був сердитий на маму, але не хотів, щоб вона побачила це. З усіх сил намагався стримувати себе, раз у раз повторюючи слова діда: " Це не справжня твоя мати. Такою її зробив "зіжмаканий простір". Треба потерпіти деякий час, поки вийде негативна енергія, яка в ній накопичилася." Дідові добре таке казати, але як йому, Грицеві. Як йому тепер жити з цією дивною мамою? Раніше вона розуміла з півслова і прислухалася до кожного його бажання, а тепер навіть слухати нічого не хотіла! Як тепер бути?

Потяг помалу зупинявся, мати зазбиралася. Хлопець вийшов на прохід і зняв із багажної полиці рюкзак. Надів заплічник, взяв сумку в одну руку, пакет в іншу і попрямував до виходу услід за мамою. Грицька дуже дратувала її теперішня поведінка. За весь час дороги вона не обмовилася і словом. А тепер навіть не сказала, що вже час виходити. Просто мовчки встала і пішла, залишивши весь багаж на нього. Разом з іншими пасажирами вийшли на перон. На мить розгубився. На годиннику показувало трохи за північ. У селі це вже вважалася пізня година. В цей час всі тихо й мирно спали, а місто… Місто тільки починало жити веселим, бурхливим нічним життям. І знову хлопець відчув, як цей величезний монстр поглинає його. Раз і все, немає більше Гриця Портянки, характерника, Обраного. Замість нього є ще одна мурашка, така, як і сила-силенна інших мурашок у цьому місті. Розгублено роззирнувся. Серед безлічі спин нарешті відшукав ту, свою, рідну. Поправив на плечах рюкзак, схопив в обидві руки сумки і кинувся спішно наздоганяти. "Це все скоро минеться. Незабаром все буде добре. Це все "зіжмаканий простір". Мама його любить. Просто треба трішки зачекати", – подумав вже вкотре. Мовчки доїхали додому. Повечеряли тими бутербродами, що наготовив дід і повлягалися спати. Лежав у своєму ліжку і прислухався до звуків. Чув сусідів зверху, сусідів зліва, але жодного звуку не долинало з сусідньої кімнати. З тієї, де спала мама. Хлопець неспокійно заворочався. Якось не так це уявляв. Зовсім не такого очікував. Ні, він розумів, що вже не буде так, як колись. Занадто багато наслухався від Никодима про те, як змінюються люди, які багато часу провели в "зіжмаканому просторі". Але ж не настільки! Гриць замружився. Враз пригадалася остання розмова між мамою і дідом Тихоном.

" Надю, ні! Ні, хлопцю не можна їхати звідси. Він Обраний. Він має залишитися тут, зі своїми друзями. Тільки так вони утворюють Силу Трьох. Без них він ніхто, як і вони без нього… – дід на хвильку замовк, заглядаючи з надією в холодні очі Грицевої мами. – Він же хоч і характерник по крові, але ж йому ще вчитись і вчитись. Не відривай його від землі, бо Силу він бере тут. Згибіє ж у місті. Пропаде ні за цапову душу."

Та мати була невблаганна. Здавалося, що вона нікого не чує і нічого не розуміє. Наполягала, що їм з Грицем потрібно їхати в місто й край. І ось вони тепер у Києві. Мама спить у сусідній кімнаті, а він лежить і згадує все те, що відбувалося цієї весни. Але тепер чомусь здавалося, що це сталося дуже давно. Та й то не з ним і його друзями, а з кимось іншим.

Тільки під ранок хлопцеві вдалося заснути. Прокинувся пізно. Відкрив очі, зиркнув у вікно і почав знову моститися спати, але щось насторожило. Якась невідповідність між сірістю і тими звуками, які чув. Рвучко сів у ліжку і зиркнув на настінний годинник. Обидві стрілки розташувалися недалечко від дванадцяти. " Я що проспав до вечора?" – майнула думка. Зіскочив з постелі, підбіг до вікна і відсмикнув штору. Йшов дощ. І не просто дощ, а стояла справжня водяна стіна. Важке свинцеве небо висіло над сірим містом. Згадав, що такий самий небосхил побачив вперше, коли біг за дідом на голосіння жінки. І як потім потоваришували з Ромкою. Перед очима виникла щира посмішка на смаглявому обличчі. Та враз з пам’яті виринула інша посмішка. Всміхалася зеленоока дівчина з ніжним серпанком рум'ян. Галинка. І Грицька огорнула така туга! Тільки зараз усвідомив, що друзі далеко. А ще зрозумів, що вони більше, ніж друзі. І тепер сам він якийсь розполовинений. Одна його частина тут, у Києві, а інша залишилася там - з Романом і Галинкою… Душа стиснулася від цих відчуттів. Думками полинув туди, де не так давно було гарно й весело.

Від несподіваного брязкоту здригнувся. Мозок ще не встиг нічого зрозуміти, а ноги вже несли на кухню. Враз згадав настанови Никодима, щоб наглядав за мамою.

Мати стояла, як сновида, судомно стискаючи каструлю. Кришка закотилася аж під стіл.

– Мамо! – тихенько покликав Гриць. Але здавалося, що вона не чує. Підійшов ближче, розтиснув побілілі пальці і забрав каструлю. – Мамо, пішли… Ляжеш, відпочинеш… Я сам щось приготую.

Обережно відвів її в кімнату, посадив у крісло і повернувся на кухню. Включив чайник і заходився розпаковувати рюкзак. На столі, один за одним, з’явилися маленькі і більші полотняні мішечки. Насамкінець дістав мальоване полив'яне горнятко. Спорожнив заплічник, глянув на все те добро і нервово сковтнув. "Тепер головне нічого не переплутати", – думав гарячково, уважно придивляючись до папірців, якими позначені ті капшучки. " Так, ось він. ", – швидко знайшов потрібну маленьку торбинку. Зиркнув на годинник. На табло висвічувалося по одинадцятій. Хлопець завагався. " Ну це вже не ранок, а швидше обід. Отже, треба, заварити обідній настій…" – відклав капшучок з написом " Ранок 1-7" і почав придивлятися до більших мішечків.

– Ага, є! – радо вигукнув, відшукавши папірець з написом "Обід 1-7".

Чайник клацнув і виключився. Гриць дістав з полиці термос. Обережно засипав туди дві столових ложки трав'яного збору з торбинки. Полив’яним горням відміряв окріп, залив все те і щільно загвинтив кришку. Знову глипнув на годинник. "Обідній настій настоюється не менше тридцяти хвилин." – пригадав настанови старого мольфара. Що ж, якраз він встигне збігати в сусідній магазин і купити півкілограма пельменів на сніданок. Швидко одягнув куртку, насунув капюшон на самі очі і вискочив з квартири.

"Добре, що дід дав грошей. Навряд чи батько залишив щось вдома…" – думав Грицько, повертаючись з магазину. Хоч як швидко біг, але все рівно змок добряче.

"Ну ось і вмився… І ноги заодно помив…" – бурмотів, скидаючи мокрі кросівки.

Швидко приготував чи то сніданок, чи то обід. Їли мовчки. Хлопець дуже нервував, коли після обіду налив у полив'яне горнятко настій і обережно подав мамі.

– Мамо, це треба випити…

Але він марно хвилювався. Мати автоматично взяла горня і випила весь настій. " Клас! непогано попрацював Никодим. Дійсно "безвідмовне горнятко." – подумав Гриць з полегшенням. " Тепер треба знайти потрібний мішечок на вечір і розсортувати інші торбинки. Коли так піде й надалі, то через місяць мама стане такою, як і раніше. А там батько повернеться з рейсу і все у нас буде добре…" – мріяв хлопець, розкладаючи капшучки на полиці.

Тепер жив за розкладом, який сам собі й склав. Кожного вечора заварював настій на ранок. Вранці прокидався, готував сніданок, будив маму, і вони разом снідали. Опісля, давав мамі цілющий чай, заварював обідішню порцію і знову щось мудрував біля плити. Після вечері, напував маму, заварював цілющий чай на ранок і лягав спати. Відшукав мамині книжки з рецептами і не один раз згадував, як дід повчав куховарити. Зараз ця наука стала в нагоді. Хлопець ще більше почав цінувати те, що для нього раніше робила мама. Намагався приготувати щось смачненьке, щоб вона зраділа, що в неї такий здібний син. Та здавалося все марно. Тепер мама або спала, або сиділа мовчки, судомно стискаючи подушку, чи ще щось. Домовий колись пояснював, що це від того, що вона дуже довго притискала чарівний скрижаль. Що тільки завдяки цьому і змогла вижити в "зіжмаканому просторі". Він обіцяв, що коли Гриць робитиме все правильно, то вже через тиждень матері стане набагато краще. Якраз через тиждень мав бути місяць, як він її врятував. Але тиждень минув, а мамі краще не ставало. До того ж весь цей час постійно йшов дощ. Грицько раз у раз тоскно позирав у вікно, але здавалося, що сонце забуло дорогу до Києва. " Чи й у діда так само ллє?..." – запитував подумки сам себе, з сумом згадуючи весняну спеку.

Вже не один раз виймав заповітну китицю, щоб викликати Кабиздоха, та в останню мить зупинявся. Було соромно, що він, Обраний, не може владнати з теперішніми проблемами. А від нього ж чекають ще чогось більшого! Нескінчений тиждень минув. Хлопець висипав останню порцію з написом " Вечір 1-7", склав порожній мішечок і його нерви не витримали. Нашвидко заварив напій, закрутив кришку термоса і дістав з кишені чортячу китицю. Обережно відділив одну волосинку і підпалив. Щойно та загорілася, як відразу ж загасив її. Майже миттєво відчув характерний запах сірки і з'явився Кабиздох.

– Хух, ну нарешті ти мене викликав! – радо вигукнув чорт. – Довго ж ти все-таки зміг протриматися! Ну, розповідай, як тут справи? Я вже декілька разів хотів навідатися до тебе, та Никодим з дідом все відмовляли. Казали, що ти сам, коли буде потрібно, викличеш мене. А підглядати за тобою я не маю права…

– Тихіше, Кабиздоху. Тихіше. – перебив Грицько. Зачинив щільно кухонні двері, тяжко зітхнув і всівся на табурет.

– Ось, дивись, це вже друга торбинка, яка закінчилася сьогодні. – показав рукою на охайно складені два полотняні мішечки. – А мамі не краще… Мені здається, навіть стало гірше. За тиждень, вона й словом не обізвалася. В діда хоч говорила трохи… – він шморгнув носом, намагаючись втриматися, та не зміг. Безсило схилив голову на складені руки і заплакав.

Чорт розгублено дивився, як плаче Гриць. Не знав, що робити в таких випадках. Від Обраного такого аж ніяк не чекав. Почухав між ріжками і зник. Хлопець й не помітив, що Кабиздоха вже немає. Плакав, бо кудись же мала подітися та безвихідь і безпорадність.

Через деякий час щось голосно ляснуло. Від несподіванки Грицько здригнувся.

– Грицю, ти чого ревеш? – почув такий знайомий, трохи деренчливий голос Никодима. – І так надворі мокро, ще й ти тут сирість розводиш…

Хлопець поволі підняв голову, витер рукавами очі і глянув на те місце, де нещодавно стовбичив чорт. Тепер Кабиздох стояв, радо посміхаючись, а поруч поправляв свою свитку домовий.

– Никодиме!? – розгубився Грицько, – А ти як тут…?

– Ну ось бачиш, дожився до того, що з чортами являюся… – сказав удавано сердито домовий. – Сиджу я у себе під припічком, дрімаю, бо погода саме ж така, аж тут з'являється Кабиздох. Горлає, що в Обраного якась біда, бо він, бачте, плаче. А по статуту, Обраному ревіти не можна…

– По… По статуту?... – розгублено пробурмотів хлопець, не второпавши, що з ним шуткують. – По якому статуту, ти ж казав …

– Так, хлопче, я вже не пам’ятаю, що й коли казав. Але щоб ти ревів при першій же нагоді, ось цього я тобі точно ніколи не казав. Не казав же?

– Не казав… – похиливши голову, буркнув Гриць. Стало соромно за свою слабкість. Та вмить накотилася хвиля образи. Його, малого, лишили сам на сам із своєю проблемою. Хлопець сердито глипнув на домового. – Але ти обіцяв, що через тиждень мамі стане ліпше. Тиждень минув! Ось, дивися! Це порожній мішечок "Обід один-сім", а тут було "Вечір один-сім". А з того, що "Ранок один-сім", ще тільки раз заварити і також вже все. Цілий тиждень я роблю так, як ти повчав, але мамі не краще! В діда вона хоч говорила трохи! А зараз, за весь час, я від неї й слова не почув! – Грицько схопився на ноги і відкрив дверцята шафки. На полиці стояли охайно розставлені мішечки.

– Ось, дивися! Це залишилося два вранішніх, це два обідніх, ну а це вечірні. Тут "вісім-чотирнадцять" і "п'ятнадцять-двадцять один". Я нічого не наплутав! Але ж мамі гірше…

– Ану цить. – промовив неголосно Никодим, але якось так, що хлопець ураз замовк і знесилено всівся.

Домовий нервово закрокував кухнею. Тихенько бурмотів собі під ніс і чухав кошлату бороду. Кабиздох стояв осторонь, слідкуючи за ним поглядом.

– Чорте, дай сюди ті торбинки, – попросив, через деякий час, Никодим. – А ти сядь туди, де сидів! – скомандував хлопцю, бо той сам хотів подати.

Кабиздох винувато всміхнувся Грицю і виклав мішечки на стільчик. Домовий, уважно прочитав написи на торбинках. Кожну розв’язав і перенюхав.

– Ну тут, наче, все гаразд. Нічого не зіпсувалося. Ти все робив правильно? – запитав швидше для годиться. Знав, молодий характерник добре запам’ятав "дідову науку" і тепер мав би дотримуватися всіх настанов.

– Все.

– Ну тоді я не розумію, що не так… – домовий розгублено розвів руками.

Никодим тяжко зітхнув і втупився поглядом в хлопця. Та здавалося, що не бачить його. Вже вкотре, подумки, прокручував складники кожного мішечка. Вони з Макаром ретельно все підібрали і розподілили. Кабиздох всіх чортів на роги поставив, відшукуючи потрібні трави. Надійка вже мала бути повністю здорова. Всі головні компоненти містилися в перших трьох капшучках. Склад інших, не такий вже й важливий. Никодим ковзнув поглядом по порожніх полотняних торбинках. Ті, акуратно складені, лежали на столі. Одна, а поруч друга.

– Але ж повинно бути три… – подумав вголос домовий. – Грицю, ти що, ще не заварював на вечір? – запитав він.

– Чого ж не заварював? Заварював, ось… – хлопець показав на термос.

– А чого тоді тільки дві порожніх торбинки, а не три? – допитувався Никодим.

– Так я ж казав, що залишилося ще на ранок…

– На ранок?! – вигукнув Никодим. – А ти хіба не заварив вранці першого дня?

– Заварив, – ствердно кивнув головою Гриць. – Тільки не вранішню порцію, а обідню. Тоді вже майже дванадцята година…

– Ти дав вранці випити обідішню порцію?! – перебив домовий і вирячив свої жовті очі.

– Ну так. Була ж майже дванадцята… – почав Грицько, та Никодим знову урвав його.

– Грицю, ти хоч розумієш, що накоїв? Ти дав матері обідішню порцію, не напоївши вранішньою! Згадай, коли ви збиралися в дорогу, то Тихін строго - настрого наказав, щоб ти не забув заварити ліки на ранок, бо вечерню дозу Надя пропускала. А ти їй ще й вранішній настій не дав!

– Я… Я забув… – винувато прошепотів хлопець. – Я забув того вечора заварити на ранок… Але ж далі, наступні дні, я робив все правильно…

– Та під хвіст котові усі ті дні! Ти першого дня не дав те, що треба ! Тебе ж вже не один раз вчили бути послідовним у своїх справах, а ти… Ех! – Никодим роздратовано махнув рукою і відвернувся.

А Гриць… Тільки зараз зрозумів, що він накоїв. Враз зробилося млосно від усвідомлення своєї помилки. Отже, в тому що мамі стало гірше, винен він і тільки він. Хлопця охопив неймовірний жах.

– Так що, все, що я робив протягом цілого тижня, було марним? Мама залишиться такою назавжди?! – запитав з відчаєм.

Никодим глянув на нього з жалем і тяжко зітхнув. Домовий і сам не знав, що тепер робити.

– Вона що, за весь цей час не промовила жодного слова? – поцікавився він.

– Жодного… – прошепотів Грицько.

– Можна я на неї гляну? – запитав Никодим – Вона ж мене все одно не побачить…

– Іди… Дивись… – байдуже відповів хлопець.

– А мені можна? – запитав також і Кабиздох.

Гриць ствердно кивнув. Відчував зараз себе таким спустошеним. Скільки зусиль приклав він і друзі для того, щоб визволити його маму із "зіжмаканого простору". Скільки часу й сили потратили дід з Никодимом виходжуючи її. А Кабиздох? Як випрошував у знайомих відаючих потрібні складники для ліків… Грицько це ненароком довідався, коли чорт розповідав Никодиму. А він? Він сам все порушив. Бо маленький хлопчик за друзями засумував. Пестунчику, бачте, шкода самого себе. Так картався Гриць, розуміючи, що вже все втрачено. Назавжди.

Хтось обережно торкнув його за плече.

– Грицю, я не знаю, чи щось з цього вийде… Є одна річ. Вона, можливо, зможе виправити оце… – тихо промовив чорт. – Я… я спробую дістати…

– Чорте, не смій цього робити! – перебив Никодим. – Ти ж сам знаєш, що наслідки можуть бути хто знає якими. Та й де ти це візьмеш?

– Ну, де це взяти, то вже мої проблеми! А ось наслідки… – Кабиздох замислився. – Хоча, Никодиме, вибір у нас невеликий. Або краще, або… Сам знаєш, довго вона так не протягне… І зробити все потрібно як скоріш.

Хлопець не розумів, про що сперечаються знаючі. Та втямив одне, чорт знає щось таке, що допоможе мамі видужати.

– Я… Я не знаю, про що ви… – почав він несміливо, – Але коли можна допомогти їй і ти знаєш як, то будь-ласка, зроби це. Я тебе дуже прошу… – закінчив Грицько з придихом, благально дивлячись чортові прямо в душу.

Никодим щось почав заперечувати. Кабиздох підбадьорливо всміхнувся хлопцю, згріб домового в оберемок і з ляскотом щез. І тільки запах паленої шерсті на кухні, нагадував про їхню недавню присутність. Гриць залишився сам. Ще трохи посидів, збираючись з думками. Та вирішив, що нічого хорошого не висидить і заходився готувати вечерю. На серці стало якось затишно й спокійно. Знав, коли Кабиздох пообіцяв щось, то він це зробить. І не через те, що колись склав йому присягу на вірність. Просто такий чорт по натурі - добрий і жалісливий.

Весь наступний день з нетерпінням чекав, коли з'явиться Кабиздох з обіцяними ліками. Не дочекавшись, влігся спати. Вже майже заснув, як щось голосно луснуло. Грицько схопився і хутко засвітив нічник. Посеред кімнати стояв чорт під пахвою з Никодимом. Сон миттю відлетів.

– Що, приніс?… – з надією в голосі запитав Гриць.

Чорт радо кивнув і обережно поставив домового на підлогу. Той, крекчучи, дістав з-за пазухи маленьке горня.

– Ти матір сьогодні вже напував? – запитав Никодим.

– Так. А що, не треба було?

– Та, ні. Чого ж не треба, треба, – відповів домовий. Відвів очі в бік і, якось нехоча, простягнув Грицькові горнятко. – Іди, дай оце. Тільки швидше, поки воно "грає."

Хлопець обережно взяв горня. В ньому щось парувало і булькало.

– А вона не обпечеться?... – боязко запитав Гриць.

– Воно не гаряче. Кажу ж тобі - "грає". Давай, йди хутчіш. – підганяв домовий.

Грицько поспішив з кімнати. Розбудив маму і подав їй паруючий напій. Щойно вона випила, як почув характерний ляскіт. Зрозумів, що це зник чорт з Никодимом." Чому ж вони не зачекали, поки я повернуся? Я ж хотів попитати…"

– Дякую, сину, дуже добрий чай, – почув такий знайомий голос. Розгублено глянув на маму. Вона повертала порожню посудину.

Від несподіванки хлопець не втримав горня, те впало і розбилося на друзочки.

– Мамо… – тільки й спромігся сказати, та мама вже не чула. Відкинулася на подушку і поринула в цілющий сон. Гриць квапливо виключив світло, навпомацки згріб черепки і обережно вийшов з кімнати. Навіть не зауважив, що трішки поранив долоню об гостру полив’яну друзочку.

Наступного ранку хлопець прокинувся від того, що хтось співав. Вірніше не співав, а тихенько намугикував знайому пісеньку. Знайому з самого його дитинства. Швидко зіскочив з ліжка і босий побіг на спів, який долинав з кухні. Те, що там побачив, настільки вразило, що він притулився до стінки і помалу з'їхав додолу. На кухні, у фартусі, стояла мама і готувала сніданок. Саме вона й наспівувала. Мати відчула присутність сина і озирнулася.

– Не сиди на підлозі, застудишся, – зауважила буденним голосом і відвернулася перевертати оладки.

Грицько щось нерозбірливо пролепетав у відповідь. Піднятися з підлоги в нього не вистачило сил. Тому боком, боком вивалився з кухні і порачкував до своєї кімнати. Вже в кімнаті якось виліз на ліжко і спробував прийди то тями від побаченого.

– А може, це все мені наснилося? – подумав вголос, коли спів на хвильку урвався. Закортіло повернутися на кухню і перевірити. Але нікуди йти не довелося. Мати знову замуркотіла про козаків. Від такого несподіваного щастя хлопець розкинувся на ліжку. Замріяно дивився у стелю і вслухався в пісню. На його обличчі блукала розгублена посмішка.

– Грицю, іди снідати, – через деякий час покликала мама.

– Іду! – вигукнув радо і поспішив на кухню.

За сніданком мати журилася, що надворі йде дощ, а їй потрібно сходити в міську бібліотеку. Саме там розмішені архіви, які потрібні для роботи. Гриця це дуже здивувало. Мама поводилася так, наче ніколи й не перебувала в тому безтямному стані. Зараз перед ним сиділа повністю здорова людина. Зніяковів, бо пригадав, що потрібно дати цілющу вранішню настоянку. Та як тепер це зробити?

– Дякую, мамо, за сніданок, – Грицько підхопився і почав збирати зі столу брудний посуд. Надя здивовано підняла брови.

– Мамо, хочеш чаю? – запитав він тремтячим голосом. Не чекаючи згоди, швиденько вилив весь настій з термоса в "безвідмовне горня".

– А що, треба? – запитала мама.

– Треба, – тільки й спромігся видушити з себе хлопець і простягнув настій.

– Ну коли треба, то треба, – погодилася Надя і взяла горнятко.

У Гриця від хвилювання чомусь знову відмовили ноги. Похапцем всівся на табурет.

– Хух! – голосно видихнув він, коли мама повернула порожню тару.

– Дякую. Смачний чай, – зауважила вона. – А на обід зможеш мені такий заварити?

– Так! Звичайно! – радо вигукнув хлопець.

– Дякую, сину, – мама підвелася, розкуйовдила волосся на його голові і поцілувала в маківку.

Грицько відчув себе на сьомому небі від щастя.

– Може, ти мені і з обідом допоможеш? – запитала Надя.

– Так у нас є обід. Я вчора борщ зварив…

– Ти?! Сам зварив борщ?! – здивувалася мама. Гриць нервово сковтнув і кивнув.

Мати заглянула в холодильник. Дуже здивувалася, побачивши там каструлю з борщем.

– Гаразд, – вона для чогось понюхала страву. – Тоді я трохи відпочину, а то почуваюся якось дивно… А в бібліотеку завтра вже навідаюсь. Ти, Гриню, підеш зі мною?

– Звичайно ж що піду! – підхопився Грицько. – А зараз іди, полеж, відпочинь…

Хлопець провів маму. Коли вона прилягла, турботливо вкрив пледом. Причинив обережно двері і поспішив до себе в кімнату. Розумів, за те, що матері стало краще, повинен подякувати Кабиздоху. Дістав залишки китиці, відділив одну волосинку і чиркнув сірником. Та передумав і швидко загасив. Він не має права турбувати чорта. Недаремно ж Кабиздох так раптово зник. Чорт з Никодимом певно кудись поспішали, що навіть не дочекалися, коли він повернеться у кімнату. В нього, мабуть, виникли якісь термінові справи. Нечемно турбувати його зайвий раз. Хлопець турботливо загорнув залишок китички в папір і поклав в нагрудну кишеню сорочки, ближче до серця.

Цілий день насолоджувався теперішнім становищем. За обідом мама похвалила за смачний борщ і сама попрохала, щоб він дав "смачного чаю". Потім загорнулися в плед і вона знову розповідала, яким кумедним малюком, був син. За цілий день ніхто і словом не обмовився про "зіжмаканий простір". Грицькові на мить здалося, що то просто лихий сон. Та на полицях стояли маленькі торбинки з папірцями, а на столі мальоване горня. Навчений гірким досвідом, хлопець пам’ятав про ліки. Можливо мати і забула про все, але він добре завчив цей урок. Лише зараз усвідомив як мало потрібно йому для повного щастя. Засинаючи, почувався невимовно щасливим.

2.ЧУДЕРНАЦЬКА КНИГА

Гриць прокинувся, бо відчув якийсь неспокій. Лежав з розплющеними очима, а сон втік кудись далеко-далеко. Що його тривожить, хлопець не розумів. " Мама видужала, – подумав він. – Це ж добре…" Та дивний стан швидко змінився якимсь незбагненим відчуттям обов’язку. Здалося, що хтось його шукає … "Або я повинен щось знайти…"– подумав хлопець і почухав долоню.

– Ой! – він глянув на правицю.

Ще вчора помітив там якусь подряпинку. Чи то поріз, чи садно. Сьогодні ця подряпинка почервоніла і набрякла. Після того, як почухав, вона розболілася. Сіпала, неначе звідти хотіло вискочити серце."Треба припекти чимось." – подумав хлопець і польопав босоніж у ванну. Дістав з шухлядки баночку з зеленкою, відкрив кришку і обережно залив ранку над умивальником. Погляд ковзнув по дзеркалу. На долю секунди зазирнув собі в очі і враз пригадав сьогоднішній сон. Від несподіванки мензурка з зеленкою випала з рук і розбилася. Гриць заточився. Щоб не впасти, схопився за край умивальника.

"Якийсь чоловік при полум'ї каганця писав чудернацьку книжку. Потім він нестерпно голосно зареготав і книжка перетворилася на якусь табличку з чудернацькими знаками. Чоловік кинув ту плитку додолу і з неї почали вилазити якісь страшні істоти. Грицько бігав з тонесеньким прутиком і намагався загнати тих монстрів назад, та це йому ніяк не вдавалося… Звідкілясь з'явилися чорна кішка і чорний собака і почали допомагати. А той чолов’яга стояв і тільки реготав з них. Раптом табличка перетворилася знову на книжку і та книжка засмоктала хлопця в себе. Опинився серед великої кількості книг які кружляли довкола. Щоб вибратися з цього хаосу, потрібно знайти ту, яка його полонила…"

– Знайти книжку, знайти книжку… – повторював він безтямно. Із дзеркала дивилося його злякане відображення.

Хлопець потер зап'ястком лоба, намагаючись привести до ладу думки. В мозку зараз все перемакітрилося.

– Чорт! – голосно вилаявся Гриць. Чоло тепер було все зелене. Глипнув на руки і швидко перевів погляд на умивальник. Вся раковина "хизувалася" зеленкою.

– Блі-і-ін! – швидко відкрутив обидва крани і почав змивати "зелену емаль".

Вода змішалася із зеленкою. Зиркнув на це і голові виникло видіння.

" Ліс, усюди зелений ліс. Але якось незвично в тому лісі. Дивна істота поволі крокує поміж дерев. У неї три голови, великі вуха, а замість носів щось на кшталт хоботів, як у слона. В одному із хоботів вона щось несе. Те трьохголове створіння геть знесилене. Ось вухань трохи заточився. Те, що він ніс, випало… Така сама табличка, що уві сні перетворилася на книжку… Згадалося, щось до болю знайоме…"

– Скрижаль! Та це ж скрижаль! – вигукнув Грицько і хутко роззирнувся…

Хлопець знову стояв у ванній кімнаті. Вода, змішана із зеленкою, стікала в раковину. Гриць вхопив мило і прийнявся завзято терти руки. Відчув, що існує взаємозв'язок між сьогоднішнім сном і цим видінням… Між скрижалем і книгою… Коли знайде потрібну книгу, то зможе відшукати і скрижаль… А де є багато книг? Правильно, в бібліотеці. А яка найбільша бібліотека? Відповідь напрошувалася сама собою. Це ж, звісно, міська бібліотека. Та, куди збиралися сьогодні йти. Зрозумів, що цей сон приснився не просто так. Пригадалися слова домового: "Коли Обраний вийшов на свій шлях призначення, ніхто і ніщо не повинно йому заважати." З пам'яті виринув також і інший вислів. Зараз вже й не пам'ятав, хто це сказав Никодим чи дід. А, можливо, й Кабиздох. "Коли людині щось потрібно, і вона дуже захоче знайти це, то вона це знайде. Треба тільки шукати у відповідному місці. І це обов’язково там буде."

Вимив руки і обережно прибрав розбиту мензурку. Поспішив на кухню, щоб приготувати сніданок. Відварив макарони і притрусив їх натертим сиром, порізав помідори і пішов будити маму. Надя дуже здивувалася, коли син, який завше любив поспати, розбудив її о сьомій годині. І не просто розбудив, а вже й встиг приготувати сніданок.

Грицько їв похапцем. Мимоволі і матері передалася ця спішність. Поснідавши, зібралися і рушили в бібліотеку.

– Мамо, ти перепустку до архіву не забула? – запитав хлопець, закриваючи двері.

– Здається, ні. Зачекай, я зараз ще перевірю… – мати відкрила сумочку і дістала гаманець. Перепустка була на місці.

– Добре, – зауважив Гриць. – Парасольку я взяв, ходімо. – Цим ще більше здивував Надю. Раніше вона нагадувала про такі речі, бо син час від часу забував про це.

За годину дібралися до бібліотеки. Грицько завжди любив ходити туди. Ось тільки темний підвал, в якому розташований архів, його ніколи не приваблював. Коли мати спускалася за потрібними їй документами, він завжди залишався нагорі. Блукав серед полиць з книжками і вибравши одну з них, сідав у читальному залі, і поринав у чарівний світ пригод. Та зараз розумів, серед тих знайомих полиць, книгу з видіння, не знайде. Потрібно в підвал. Але чи пропустять його разом з мамою? Привіталися із знайомою бібліотекаркою. Старенька лагідно їм усміхнулася.

– А чому це ви так рано сьогодні? Ще навіть наших нікого немає. — поцікавилася вона.

– Та роботи багато, Ольго Петрівно, а до обіду потрібно справитися. – відповіла їй Надя.

– Ну, пішли тоді. Я відкрию вам архів, бо Клавдії Єгорівни ще немає.

Бібліотекарка рушила вниз по східцях, що вели до підвалу. Мама поспішила за нею. Гриць трохи зам’явся, але також подався слідом.

– А ти що, не лишаєшся в читальні? – запитала мама, помітивши що син іде за ними.

– Ні. Я хочу побачити те місце, де ти проводиш так багато часу, – відповів хлопець. Намагався говорити якомога буденнішим тоном, хоча всередині все зіщулилося в очікуванні - чи пропустять його до архіву.

– Це добре, що тебе цікавить те, чим займається мама. Вона робить дуже важливу справу. Іди, дитинко, іди. Може, і ти колись цим займатимешся. Сучасна молодь зараз не цікавиться книжками, а архівами тим паче. – промовила Ольга Петрівна, дістала з кишені цукерку і простягла Грицеві. Записала номер Надиного посвідчення, погладила хлопця по щоці і подалася нагору.

– Що ж, роздивляйся, коли тобі цікаво. А я пішла працювати, – сказала мама, – Якщо ненароком заблукаєш, то покличеш. Тут ось, бачиш, літери на полицях і цифри. Скажеш найближчий напис і я тебе знайду.

– Мам, я ж не маленький. Чого я тут заблукаю?

– Ну раз не маленький, то знай, що головне - вийти в широкий коридор. З нього дуже легко пройти до виходу. Бачиш таблички?

Грицько подивився туди, куди показувала мама. На плакатику з написом "ВИХІД" була намальована стрілочка. Вона вказувала у напрямку до дверей.

– Угу!

– Це справді, дуже добре, що ти пішов зі мною. Тут багато чого цікавого є … Тільки прошу, коли щось береш подивитися, то обов’язково клади на місце. У всьому повинен зберігатися порядок. Це ж архів.

– Гаразд, мамо. Я все зрозумів. Не турбуйся, іди, працюй, – хлопцю не терпілося зайнятися пошуком книги.

Нарешті, коли мама зайшла в потрібний їй прохід , зміг роззирнутися. Не міг зрозуміти - у великій кімнаті знаходиться чи в маленькій. Широкий коридор через пару метрів повертав праворуч, а потім ліворуч, а звідти ще хто його зна куди. Весь інший простір займали високі стелажі з книжками. Їх розмежовували вузенькі проходи, які місцями перегороджувалися драбинками. Якийсь час блукав у цих книжкових тунелях, намагаючись повертати весь час праворуч. Та це не завжди вдавалося. В деяких місцях книжки лежали прямо на підлозі. Це, видно, постаралися не дуже акуратні відвідувачі архіву. Як відшукати щось конкретне в цьому безладі - Гриць не знав.

– Я цю книгу до скону шукатиму, – невдоволено буркнув хлопець.

Вже минуло досить багато часу і було пройдено багато переходів. Та він не те що не знайшов потрібної книги, а навіть мами ніде не побачив.

— Вмру з голоду і ніхто мене й не знайде, — бубнів далі Грицько.

Шлунок погодився з ним і голосно про це повідомив. А на додачу ще й поранена рука розболілася. Знову засіпав поріз, неймовірно дратуючи.

– Десь тут цукерочка є… – нагадався хлопець. Здоровою рукою в кишені штанів відшукав смоктунець і хотів його розгорнути. Обгортка заділа поріз і він мимоволі смикнув рукою. Цукерка випала і закотилася під стелаж.

– Ет! – махнув роздратовано Гриць. Хотів йти далі, та зробив пару кроків і швиденько вернувся.

– Справді, не вмирати ж мені з голоду, – опустився на коліна і заходився мацати під полицею, намагаючись віднайти смачну пропажу. Вже майже ліг, бо рука нічого путнього не знаходила. Якби міг, то й голову туди засунув. Та ніжки виявилися занизькі, а сам прохід завузький.

– Ну де ж ти там, цукерочко? – один необережний рух і стелаж загрозливо похитнувся. Хлопець поволі підняв голову, подивитися чи ніщо там на нього не впаде. Та нічого розгледіти не встиг. Щось важке вдарило по переніссю і Грицько втратив свідомість.

– Наче живий… – промовив спроквола, виринаючи з темряви. Обережно сів і обмацав голову. Та гула неначе вулик.

– Мертві бджоли не гудуть… А як гудуть, то тихо… – зауважив хлопець. Коли брати до уваги, як гули його бджоли, то він точно живий.

– А це, що? – намацав щось вогке під носом. – Шмарклів у мене сьогодні, не спостерігалося… Та й мозок, наче, вище…

– Капець! – вилаявся Гриць, глянувши на руку. Вона була червона від крові. Зрозумів, що щось впало на нього зверху і роз'юшило носа. Поглядом пошукав свого кривдника. Поряд лежала звичайна книжка в шкіряній палітурці.

– Блін, ти ж могла мене вбити! – вигукнув Грицько. Вхопив книжку і хотів пожбурити її якнайдалі, щоб хоч так зігнати злість.

Та щойно закривавлені пальці торкнулися палітурки, як на темному фоні спалахнув пломінець. Цей потрійний пломінчик відгадав би й серед мільйонів.

– Що за фігня?... – хутко поклав книгу на коліна. Бджоли в голові враз поснули. – Книга! Це ж та сама книга, яку я весь день шукав! – радо вигукнув хлопець. Вона виявилася такою ж, як йому наснилося.

– Ану, побачимо зараз, чим ти така цінна… – обережно взяв за краєчок палітурки. Та відкрити знайдену цінність не зміг. – Спресувалася з часом, чи що? – припустив Гриць. Притиснув корінець до грудей і спробував відкрити обома руками. Та книга не піддавалася.

– От, чорт, як в казочці! Знесла курочка золоте яєчко, а щоб розбити, то ні в кого клепки не хватило. Де ж тепер мишку знайти, щоб розбити… Тьху ти, розкрити тебе? – запитав сам себе, погладжуючи книжку. Пломінець на її палітурці зник. Перед ним знову лежала звичайна книга з пошарпаною обкладинкою.

Грицько піднявся і поволі рушив вузеньким проходом. Сподівався натрапити на широкий коридор, щоб по ньому вийти на світ божий. Через деякий відшукав те що треба і орієнтуючись по вказівних стрілочках, подався до виходу.

– Господи, що з тобою?! – вигукнула Надя, щойно побачила сина.

Вона якраз вийшла на загальний коридор. Те що йшло, аж ніяк не схоже було на її миле дитя. Під очима порозпливалися синці, а саме обличчя вивазюкане кров’ю. Обидві руки також червоні. Весь одяг неймовірно брудний. І як бонус посмішка від вуха до вуха, що аж ніяк не відповідала загальному вигляду.

– Гриню, що трапилося?... – мама підбігла і похапцем обмацувала сина. – З тобою все гаразд?... – допитувалася вона.

– Мамо, зі мною все добре, – запевнив її Гриць, намагаючись якось позбавитися щасливої посмішки. Та це не дуже вдалося. Хлопець радів, що віднайшлася потрібна книга.

– Та як може бути добре, коли ти весь у крові?… І… І брудний… – Надя схилилася і почала обтрушувати сину штани. Вона боялася знову глянути на обличчя, замащене кров'ю.

– Весь у крові? – перепитав Грицько. Від щастя навіть забув, що книжка перебила йому ніс. Ні, він, звісно, підозрював, що з ним щось не так. Те щось вже заважало дивитися. Та що там таке вже страшне…

– Це книжка на мене впала, – хлопець показав свою знахідку, яку ніс під пахвою. Помацав рукою носа і додав. – Вона мені і носа, мабуть, зламала…

– Боже ж мій, Грицю… – мама рвучко пригорнула його до себе. Гриць скривився від болю. Він не встиг відвернутися і поламаний ніс зараз притискався до маминих грудей.

– Мам, мій ніс… – прогундосив хлопець.

– Що, болить?... – запитала мама. Поспіхом відірвала від себе сина і з тривого глянула на закривавлене обличчя.

– Пішли швидше в лікарню! — вхопила його за руку і потягла до виходу.

Добре, що в бібліотеці не було відвідувачів. Напевно, вони також злякалися б Грицевого вигляду. Розпочалася обідня перерва і всі подалися обідати. Залишилася лише Ольга Петрівна. Чемна працівниця не хотіла турбувати Надю. Хлопець і сам настрахався, коли побачив своє відображення. Очі позапухали, під кожним "світить ліхтар". Ніс, як у папуаса, та ще й пацьоні крові по всьому обличчю.

– Мені б умитися… – попрохав несміливо, коли мама намагалася витерти його носовичком.

Старенькій бібліотекарці теж стало лячно від вигляду парубійка. Коли він рушив до вбиральні, щоб привести себе до ладу, Ольга Петрівна прочовгала слідом. Мама ж залишилася сидіти в читальні. Від хвилювання у неї трусилися руки і ноги. Навіть вмиваючись Грицько не полишав книги. Перекладав з руки в руку, поки нарешті не здогадався затиснути її між колінами.

– Що це ти читав? – запитала бібліотекарка. Вона давно вже не бачила, щоб так цінували чтиво. Хотіла взяти книгу, щоб та не заважала хлопцю і заразом подивитися на назву. Але Гриць вчепився в своє здобуття обома руками і не віддавав її.

– Давай я потримаю, – наполягала старенька, тягнучи книгу на себе.

– Ні, не треба, – заперечливо похитав головою хлопець і мертвою хваткою вчепився в темну палітурку. – Це вона мене так покалічила і тепер це мій трофей…

– Так ти взяв її з архіву? – Ольга Петрівна раптом насупилася. Нічого не підозрюючи, Грицько кивнув. – А ти знаєш, що в архіві знаходяться дуже важливі документи? Стороннім ні в якому разі не можна виносити їх звідти.

Це запитання застало хлопця зненацька. Висмикнув книгу з рук бібліотекарки і притис до грудей. Враз розгубився. Що тепер робити? Чому він раніше про це не подумав? Невже зараз відберуть таку важливу для нього річ… "Треба було десь її заничкувати…" – майнула негарна думка, та тепер вже запізно. Зараз він стоїть тут, у туалеті, і судомно притискає до серця свою знахідку. Навпроти нього вимогливо простягає руку поважна бібліотекарка. Гриць тяжко зітхнув і віддав їй цінний здобуток. Сподівався, що вмовить маму і вона оформить книгу на себе. Хлопець знав, мати і раніше часто брала документи з архіву, щоб попрацювати з ними вдома. Старенька взяла книгу, дістала із бічної кишені окуляри і одягла їх. Вираз її обличчя враз змінився. Де й поділася вся суворість. На мить здалося, що перед ним стоїть миле наївне дівча.

– Так це ж… Це ж… – Ольга Петрівна лагідно погладила палітурку. Хлопець розгублено зиркав то на неї, то на книгу. – Це ж "Веселі звірята" - моя улюблена. Казки мого дитинства… Де ти її взяв?

– Я ж казав, в архіві, – тихо промовив Гриць.

– Ох, ну так, в архіві… – луною повторила старенька, милуючись книгою. – Хто ж її туди заніс?… Проте це вже не важливо. Бачиш, вона списана. – Бібліотекарка тицьнула пальцем в темну палітурку. – Ось, печатка… Так що можеш взяти її назавжди. Це дуже цікава і повчальна література. – Ольга Петрівна знову всміхнулася і простягла книгу.

Грицько схопив жадане і притис до грудей. Не вірячи в своє щастя, прожогом вискочив з туалету. Знав, що це аж ніяк не " Веселі звірятка"і ніякої печатки там немає. Та коли бібліотекарка так думає, то це йому зараз на руку. Треба хутко тікати звідси. Що буде, коли вона захоче відкрити "казки" і прочитати?

Мама вже чекала на нього.

– З тобою все гаразд? – запитала сина. Дуже вже наляканий він був.

– Зі мною все добре, мамо. Пішли швидше додому, бо… – Гриць на хвильку задумався. – Бо в мене болить голова… – нічого більш путнього не встиг вигадати.

– У тебе болить голова? – захвилювалася мама. – То, може, краще підемо в лікарню?

– Ні, мамо, не треба ні в яку лікарню. Пішли додому… – наполягав Гриць і силою потяг її до виходу з бібліотеки.

Насилу дочекався, коли приїдуть додому. Нашвидко поїв, напоїв маму цілющим відваром і зачинитися у себе в кімнаті. Нарешті він і книга! Зараз він про все дізнається! Та не так сталося, як гадалося . Як не намагався відкрити її, це чомусь не вдавалося. До того ж заважали синці під очима. Гриць вже мав практику з виведення гуль і вирішив цим скористатися. Та на теперішні синці, закляття "Гематомус зникулюс" чомусь не діяло. Промарудився із своєю знахідкою дотемна. Вийшов з кімнати тільки для того, щоб дати мамі вечірні ліки і заварити на завтра. Побажав їй на добраніч, чудово розуміючи, що особисто для нього, ця ніч спокійною не буде. Ейфорія від знайдення книги вже минула. Яка користь від знахідки, коли не може її відкрити? Та як не дивно, а заснув дуже швидко. Спав солодко, бо снився чудний сон. Гриць літав. І не просто літав, а ширяв у небі. Відчував неймовірну міць у своїх руках чи то пак крилах. Був вільним могутнім птахом! І не якимось там зачуханим горобцем, а яструбом або орлом…

3.ЗНИКЛІ ЧОРТЕНЯТА

– Грицю, Грицю, прокидайся… – хтось нетерпляче тормосив його за плече. – Грицю, прокидайся, біда… Біда, Грицю…

Неохоче покинув небо… Розплющив очі. Він лежить у ліжку, а Кабиздох теребить за плече.

– Біда, Грицю, ой яка в нас біда… – причитав над ним чорт.

Де й подівся сон. Грицько різко сів, чорт ледве встиг відхилитися.

– Яка біда? Що трапилося? Щось із Галинкою чи Романом? Чи з дідом? – всполошився хлопець, в грудях враз все похололо.

– Та ні, з ними все добре… – відповів Кабиздох і Гриць враз розслабився, – Біда у нас, знаючих. – хлопець знову напружився.

– Всі три групи зникли… Вони пішли і не повернулися… І серед них мій Хватайлик. А це ж його перша подорож… Казав же йому: " Почекай ще один рік, не йди без мене." Так ні, не послухався. А тепер вони пішли і не повернулися… І він не повернувся… – чорт не втримався і залився сльозами. Грицько, нічого не розуміючи, дивився на нього.

– Кабиздоху, зачекай. Поясни толком, хто куди пішов і звідки не повернувся, – попрохав хлопець.

– Та я ж і кажу - три групи знаючих пішли в "зіжмаканий простір" і не повернулися. І мій син - Хватайлик, пішов з третьою групою і пропав… – крізь сльози проказав чорт.

– Коли це трапилося? – запитав Гриць.

– Цієї ночі… – схлипнув чорт.

– Так, може, вони повернуться трохи пізніше? – припустив хлопець.

– Коли пізніше? Ранок вже на дворі… – проголосив зажурено Кабиздох. Грицько глянув у вікно, на дворі сіріло. – Їх Я мав супроводжувати, Я! А я не зміг… Якби я там був, цього, можливо б, не сталося… – бив себе кулаком у груди чорт.

– Розумієш, сьогодні така ніч, що всі чортенята, які добре закінчили випускний клас, мають право піти на одну годину в "зіжмаканий простір". Це як нагорода… В цьому році їх шестеро. Поділили їх на три групи, по двоє … Ну ото в останній групі і був мій Хватайлик… Якраз дванадцята минула, коли пішла перша група, через пару хвилин, вирушила друга, а потім і третя… Двоє учнів і один супроводжуючий.

– А чого ж вони не пішли всі разом? – поцікавився Гриць.

– За раз багато не можна… Рівновага порушиться… – схлипуючи, пояснив чорт.

Грицько не насмілився перепитати яка рівновага. Й так зрозуміло, що в "зіжмаканий простір" вирушило шестеро чортенят і троє дорослих чортів і чомусь ніхто з них не повернувся. І пішли не якісь там бешкетники, а учні-відмінники та досвідчені супроводжуючі.

– А їх хтось шукав? – запитав хлопець.

Кабиздох заперечливо похитав головою.

– Я проскочив через Прохід , та не встиг там толком і роззирнутися. Потужним закляттям мене викликали назад… – пояснив він і тяжко зітхнув, бо виплакав вже всі сльози.

– А чому ж закляття на них не подіяло? – допитувався Гриць. Чорт тільки потис плечима.

– Не знаю я, чому закляття не спрацювало… Ніхто цього не знає… При тому, що Прохід новий, на ньому ніяких обмежень ще не накладено. Це ж ваш Прохід. Той, що ви відкрили. Тільки найдостойніші учні мали за честь, пройти через Прохід, відкритий Обраним, – здавленим голосом пояснив він.

– Чекай лиш. Ти сказав, що пройшов через той Прохід, що відкрили ми. Ти, часом, скрижаль там не бачив? – мозок хлопця відразу запрацював в іншому руслі. Витиснувши зникнення чортенят, чарівний скрижаль посів там чільне місце.

– Скрижаль, який скрижаль? – чортові було невтямки. Все його єство заполонила туга за зниклим сином.

– Ну як який. Той скрижаль, що врятував мою маму, коли ти ненароком її туди закинув… Він же випав тоді, коли ми повертали її… Він має знаходитися десь там, біля Проходу. Ти не міг не побачити його! – наполягав Гриць.

Кабиздох великим зусиллям зосередив свою увагу не на зникненні сина, а на запитанні хлопця. Декілька хвилин він думав. Намагався пригадати все те, що вдалося побачити в "зіжмаканому просторі".

– Ні, – відповів твердо, – Скрижаля там не було. Якби він був десь поряд, то я б відразу відчув його. Надто велику Силу він має. Ти ж пам'ятаєш, тільки завдяки цьому я зміг відшукати твою маму в "зіжмаканому просторі". Його, мабуть, кудись закинуло, коли порушилася вибудувана рівновага…

Грицько важко зітхнув, згадавши про свою помилку.

– Так… Вибач… У тебе зараз біда, а я про той скрижаль…

Кабиздох також зітхнув. Всівся поруч на ліжку і обійняв хлопця за плечі.

– Та що я, не розумію, чи що? Ти ж питав про той скрижаль не просто з цікавості. Ти ж, мабуть, відчуваєш якусь потребу в тому, щоб його знайти. Ти ж Обраний і вже вийшов на свій шлях призначення… Я, Грицю, все розумію… Не вибачайся, не треба…

Та все рівно Грицько почувався ніяково перед чортом. Щоб хоч якось виправдатися в його очах, поцікавився:

– А чому ти не пішов з ними? Ти ж казав, що мав бути одним із супроводжуючих.

Кабиздох зажурено похилив голову.

– Ет! – махнув рукою чорт, – Та що вже мовчати! Так чи інакше ти про це дізнаєшся. То краще від мене, чим від когось іншого… – він на хвилинку замовк, збираючись з духом.

– Твоя ж мама видужала? – запитав Кабиздох. Хлопець ствердно кивнув і чорт продовжив. – Оте вариво, яке приніс Никодим, було приготовлене з чортячого рогу… Ти ж, можливо, чув колись вислів " у чорта на рогах" . Так у вас, людей, говорять про щось недосяжне і нездійснене. Ото не просто так примовляють. Коли випити правильно приготований відвар з рога котрогось із нас, то про що людина мріє понад усе в ту мить коли п'є, те все обов’язково здійсниться найближчим же часом… Ну я й нагадав про це домовому. Спитав, чи зміг би він приготувати такий відвар. Никодим сказав, що про такий рецепт колись чув, але ніколи ще не готував, бо в нього чортячі роги на городі не ростуть. Тоді я й запропонував йому дістати ріг. А він, в свою чергу, повинен був розпитати подробиці рецепту… – чорт замовк, мабуть, щось пригадуючи. – Та чортячого рогу я ніде дістати не зміг…

– Як не зміг!? А чим я напоїв маму? Вона відразу після того і видужала… — розгубився Гриць.

– Відваром з чортячого рогу. – Кабиздох тяжко зітхнув. – Я його від себе відпиляв. І від того втратив частину своєї Сили. І тому мене, як у вас людей кажуть, "дискваліфікували".

– Як?… Від себе?… – перепитав Грицько і глипнув на чорта. Кабиздох саме повернувся обличчям до хлопця. Правого рогу у чорта не було. Замість нього стирчав куценький пеньочок.

– Але ж… Але… – у Гриця відібрало мову. Вже вкотре чорт допомагав йому, а він, як свиня якась.

– Кабиздоху, я… Я такий вдячний тобі… – прошепотів хлопець і заплакав.

Вони сиділи на ліжку. Гриць ревів, а чорт обійняв його за плечі і турботливо гладив. Він розумів хлопця. Той хоч і Обраний, але ще дитина…

– А ти чого такий "гарний"? – поцікавився Кабиздох коли Грицько трохи заспокоївся.

– Та, дурниці… – шмигнувши носом, відповів хлопець. – Це мене книга так стукнула…

І враз його мозок пронизала думка. Ця Книга не просто книга. Вона якось пов’язана із "зіжмаканим простором". Раз-у-раз збиваючись та затинаючись, розказав Кабиздоху про сон, і про те, як знайшов Книгу. Не забув, навіть, розповісти про дивну трьохголову істоту зі свого видіння. Чорт уважно слухав. Коли Гриць закінчив свою розповідь, взяв хлопця за руки і ретельно оглянув його долоні.

– Де ти казав той поріз? – запитав через деякий час.

– Ну як де. Ось дивись на пра… – почав пояснювати Грицько і замовк. Від порізу й сліду не залишилося. – А-а-а, де…? – він прискіпливо роздивлявся свої долоні. Чорт уважно за ним спостерігав. Нічого так і не знайшовши, хлопець зиркнув на Кабиздоха.

– Ти можеш пригадати, де ти поранився? — поцікавився чорт.

Гриць замислився.

– Я… Я не пам’ятаю... Мабуть, коли збирав розбите горня. Оте, що в ньому було вариво

з… – він трохи зам’явся. – З твого рогу…

– Ну нарешті! Хоч щось зрозуміло! – вигукнув Кабиздох. – Ти, останнім часом, про що думав? Ну, звичайно, після мами.

– Як про що? Про Скрижаль! – відповів Грицько, навіть не замислюючись.

– Тоді ця Книга, якось пов'язана із Скрижалем. І зміг ти її знайти тільки тому, що якась дещиця варива з рогу проникла в тебе… Щойно ти знайшов потрібну Книгу, поріз зник. – пояснив чорт.

Хлопець сидів якийсь час мовчки, втупивши погляд в одну точку.

– А що то за трьохголова істота з мого видіння? Я так розумію, що вона теж із "зіжмаканого простору". В нас такі мутанти не водяться, наче… – запитав Гриць. – Та й ліс якийсь дивний був… Ненашенський… Чужий.

Кабиздох також замислився.

– Знаєш, про трьохголову істоту я тобі нічого путнього не скажу. Хоча десь про неї й чув. А ось коли ліс видався дивним, то ти справді бачив "зіжмаканий простір". У твоєму видінні в лісі були квіти, комахи або птахи?

Грицько аж чоло наморщив, силячись пригадати.

– Ні, здається, нічого такого не було… – промовив якось непевно. – Ні, точно не було! Тому він і здався мені дивним. В лісі завжди повно всякого птаства і квіти є. Хай не багато, але ж Є!

– Ну тоді це точно "зіжмаканий простір", бо тепер там немає ні квітів, ні комах, ні птахів. – сказав зажурено Кабиздох. – І взагалі, за останній тиждень, щось змінилося в "зіжмаканому просторі". Так всі кажуть. Тому і тут ллє, як з відра… – чорт замовк, намагаючись відігнати болісні думки про Хватайлика.

– Ти знаєш що, покажи краще ту книгу, яку знайшов. Можливо, вона щось підкаже. – Еге ж! Чекай пес, поки кобила здохне! Так вона і підкаже! Вона не відкривається. – Гриць дістав з-під подушки Книгу і дав Кабиздоху.

Та як не намагався чорт відкрити - вона була непідступна.

– На, забери її від мене, – сказав роздратовано він після марних зусиль. Хлопець взяв Книгу і засунув знову під подушку. В сусідній кімнаті рипнув диван.

– Мама прокинулася... – прошепотів Грицько і глипнув на годинник. – Чорте, так чим же тобі допомогти? Що потрібно зробити, щоб віднайти Хватайлика й інших чортенят? Ти ж прийшов по допомогу, а замість цього втішав мене, як маленького якогось.

– Так ти ж і є маленький, – також пошепки відповів чорт, – Маленьке людське дитинчатко… — Не втримавшись, Гриць турнув його в бік.

– Ой, вибач, вибач! — Кабиздох почухав ребра, подивився на хлопця і сумно всміхнувся. – Гаразд, ти Обраний. Тому і повинен повернутися до діда. Тоді Сила Трьох воз'єднається! Тільки так, разом, ви маєте Силу, якої ніколи ще не було. Тоді, можливо, ви зможете відшукати мого Хватайлика і інших чортенят. Поки не пізно…

У Грицька по шкірі побігли мурашки. Він згадав, що знаючі можуть перебувати в "зіжмаканому просторі" не більше дванадцяти годин.

– Це ж вже пройшло більше половини… – зауважив хлопець, зиркнувши на годинник. – Я просто не встигну…

– Ось у тому то й річ, що часу в нас досить. Вони пройшли через новий Прохід. Прохід, відкритий Силою Трьох. А він особливий! Для всіх, хто через нього проходить, час у " зіжмаканому просторі" зупиняється. На них не діє часове обмеження. – почав швидко пояснювати Кабиздох. – Ні, поспішати, звісно, треба! "Зіжмаканий простір " це не таке вже й безпечне місце для прогулянок. Тим паче, після тих змін, які там відбулися останнім часом. Ти ж дивися, скільки часу дощ ллє.

– Але ж я не можу залишити маму саму. Вона ж ще ліки приймає… Ось аби батько раніше повернувся. Можливо тоді, я вмовив би його відвезти мене назад до діда.

Чорт замислився.

– А ти поговори з мамою. Може вона захоче повернутися до Тихона? – запропонував Кабиздох. – Ото було б добре…

– Так, було б добре… – замріяно проказав Гриць. – Знаєш що, я поговорю з нею вже сьогодні. Можливо, вона погодиться і ми повернемося до діда. А ввечері ти з’явишся і я про все розкажу, гаразд?

– Гаразд! – погодився чорт. Попрощався і зник. У ванній включився душ, це встала Надя.

4.ВІДВЕЗІТЬ МЕНЕ ДО ДІДА

У Грицька не хватило сміливості відверто запропонувати мамі поїхати знову до діда. Дуже вже боявся її відмови. Цілий день ходив за нею слідом і жалівся, як йому нудно в місті, і як добре було в селі. Розповідав їй про річку, ліс, про своїх друзів. Не став, звісно, розказувати ні про русалок, ні про нявок, ні про домового. Знав - дід Тихін наступного ж дня після визволення із "зіжмаканого простору", змінив мамі пам'ять. Наді здавалося, що вони просто відпочивали з сином у селі. Та старий мольфар не знищив той страх, який засів глибоко в підсвідомості. Гриць просто не міг цього знати. Ввечері, коли син остаточно допік, Надя обірвала його на півслові і твердо промовила:

– Ні за яких обставин ти туди більше не поїдеш! Ні зі мною, ні без мене! Зрозуміло? – І сказала вона це так беззаперечно, що Грицька аж заціпило. Хлопець тяжко зітхнув і поплентався до себе в кімнату. Зрозумів - всі старання марні, мама невблаганна.

Коли повлягалися спати, зачекав доки мама засне і викликав Кабиздоха. Повідомив чорту про свою невдачу.

– Ну ми так і думали, – зауважив той. – Тому Тихін вже збирається в дорогу, щоб самому поговорити з твоєю матір'ю. Правда, він також сумнівається, чи вдасться йому вмовити Надю. Знову ламати її волю і видозмінювати пам'ять, це надто небезпечно…

– Ось аби тато був тут… – промовив замріяно Гриць, – Він завжди вмів її вмовляти… – хлопець сидів похнюпившись.

– Тато, кажеш… – чорт замислився – Що ж, добре… – і враз зник.

Грицько з сумом подивився на те місце, де щойно стояв чорт. Гучно вдихнув запах сірки. Невдоволено буркнув: " І тобі, Кабиздоху, добраніч…" – і почав моститися спати.

Минуло вже дванадцять днів відтоді, як останній раз розмовляв з Кабиздохом. Хлопець сидів на кухні і складав мішечок з написом " Ранок 15-21". Щойно заварив цілющий чай на ранок. Останню дозу ліків. Мама почувалася добре, та Грицю чомусь було сумно. Можливо, це все через дощ, який лив майже безперестанку. В прихожій щось зашкряботіло.

– Може, Кабиздох явився? – подумав уголос і вибіг в коридор. Та нікого там не побачив. Розчарований хлопець хотів вже йти до себе в кімнату, як шкряботіння знову повторилося. Вхідні двері рвучко відчинилися. На порозі стояв батько.

– Та-а-а-ту- у! – вигукнув Грицько і кинувся батькові на шию. Від несподіванки той випустив дорожню сумку.

– Боже, Грицю, ти що втік від діда?! – розгубився Петро. Він щойно приїхав потягом в Київ. Вирішив переночувати вдома, а вже спозарання виїхати за сином.

На гамір у коридорі вийшла мама.

– Надю! Надійко! – вигукнув Петро. Згріб Гриця в оберемок і кинувся до жінки.

Грицько стояв затиснутий і спереду, і ззаду. Не міг вільно дихати, але почувався безмежно щасливим.

Прокинувся рано-вранці. Босоніж почалапав у сусідню кімнату, переліз через тата і ліг посередині між батьками. Зручно вмостився і вже майже заснув. Та наче розпеченим залізом пройняло мозок: " Я тут сплю, а десь в "зіжмаканому просторі" блукають зниклі чортенята…"

– Тату, тату… – хлопець потихеньку, щоб не прокинулася мама, намагався розторсати батька. – Тату, мені потрібно з тобою поговорити.

Петро прокинувся і здивовано глипнув на сина. Той сидів у ліжку між ним та Надійкою.

– Щось термінове? – пошепки запитав він, зиркнувши на наручний годинник.

– Так, – кивнув Гриць.

– Пішли на кухню, щоб матір не будити, – Петро натяг футболку.

Вони тихцем вийшли з кімнати.

– Щось серйозне? – допитувався батько. Хлопець знову кивнув. – Ну, тоді почекай трохи, я каву приготую, бо голова ще не "варить"…

Петро заварив каву і зручно вмостився на стільці. За звичкою хлопнув себе по коліну, запрошуючи сина на руки. Грицько ніяково всміхнувся і заперечливо похитав головою. Примостився на стілець навпроти батька. Петро здивовано хмикнув та змовчав.

– Тату, відвези мене, будь-ласка, до діда, – попрохав хлопець.

Від несподіванки батько похлинувся кавою і закашлявся.

– Я правильно почув? – перепитав він, продихнувши. – Ти хочеш, щоб я відвіз тебе до діда? До діда Тихона, як я розумію? Чи може у нас з'явився якийсь інший дід…

– Так, до діда Тихона, – підтвердив син, помітивши здивований погляд батька. – Мені туди дуже треба. Ну просто отак… – він провів по горлі ребром долоні.

Петро пирхнув, побачивши свій улюблений жест.

– Прямо вже й так? – чоловік показав так само.

– Угу, – кивнув головою Гриць. – А мама мене не відпускає…

– Ну про маму, взагалі окрема розмова, – Петро зітхнув і уважно глянув на сина. Враз посерйознішав. – Я взагалі якось не дуже вчора зрозумів, як це ви вдвох опинилися у діда. Ти нічого, часом, не хочеш розказати? – запитав, потираючи небрите підборіддя.

– Е-е-е, – розгубився Грицько, – Я то розкажу, тільки не знаю, чи повіриш мені…

– Та вже постараюся повірити. Ти давай, розказуй, – запевнив батько.

І хлопець все розказав. Про Романа з Галинкою - його вірних друзів. Про те, як потоваришували з Кабиздохом. Про Никодима з Макаром і про польових нявок. Про водяних русалок і повітрулю. Про лісовика Спиридона і маленьких хух. Про Квітку Папороті і про кам’яну бабу , яка є Проходом в "зіжмаканий простір". Туди, де весь час перебувала мама.

– Отже, дід Тихін мольфар? – замислено промовив батько, уважно вислухавши сина.

– Так, дід Тихін - мольфар, як і Ромка - його правнук. А Галинка, як і її прабабця Палазя -відьма.

– Ага! А ти хто?... – запитав батько якось чудно. – Вибач, прослухав, мабуть.

– А я - характерник, – Грицько втупився поглядом у підлогу і додав тихенько. – Обраний.

– Обраний, кажеш. Ну так, звісно. – Петро зітхнув, поставив порожню чашку на стіл, встав і обережно помацав синові лоба. – Наче холодний…

– Ти що, не віриш мені?! – вигукнув здивовано Гриць.

– Вірю, вірю… Тихіше, тільки не нервуйся… Таке, часом, буває… Це минеться… – заспокоював батько. – Пішли, відведу тебе в кімнату. Ляжеш у ліжечко і трохи відпочинеш. А вдень прийде дядько лікар і огляне тебе…

Петро обійняв сина за плечі і обережно повів його в кімнату. Грицько навіть не чинив опір, так розгубився. Був повністю розчавлений. Беззаперечно ліг у ліжко і втупився поглядом у стелю. Отже, тато йому не повірив. Вирішив, що син несповна розуму. Він чув, як батько розбудив матір. Чув, як щось розказує. Чув, як тривожно зойкнула мама і швиденько підбігла до його кімнати. Почувши, що двері відчиняються, хлопець швидко заплющив очі і вдав ніби спить. Не хотів ні з ким з них розмовляти. Мама заглянула в кімнату і повірила, що син спить. Вона обережно зачинила двері. Батьки ще довго про щось радилися на кухні. Все, що зміг розібрати: "…Лікаря. Терміново потрібно викликати лікаря…". Мама почала дзвонити і голосно схлипуючи, щось, комусь пояснювала. Та Грицька це вже зовсім не цікавило. Отже, всі сподівання марні… Так мріяв, що приїде батько і він йому все розкаже! Тато вмовить маму і вона відпустить до діда. Але все марно! Та він не може отак все залишити. Він Обраний і від нього чекають допомоги.

– Що ж робити?... Що ж робити? – гарячково думав хлопець.

Підхопився з ліжка і відшукав рюкзак. Намагаючись не шуміти, хутко спакував речі.

– Книгу. Головне не забути Книгу… – дістав з-під подушки Книгу і засунув в окремий відділ рюкзака. Вирвав із зошита аркуш і похапцем написав записку. Поклав її на видноті.

– Ну ось, наче, і все, – одягнув заплічник і обвів поглядом кімнату. Витяг заповітну китичку і підпалив одну волосину.

Через деякий час засмерділо сіркою і з'явився Кабиздох.

– Що, щось трапилося? – стурбовано запитав чорт, глянувши на рішуче обличчя Гриця.

– Трапилося, – відповів той. – Давай, неси мене до діда…

– Куди, куди тебе нести? – перепитав Кабиздох.

– Я ж сказав, до діда! – нетерпляче вигукнув хлопець, зовсім не турбуючись, що його почують батьки.

– Ти маєш на увазі до Тихона? – допитувався чорт. Грицько ствердно кивнув. – Прямо зараз? – уточнив Кабиздох.

– Так! До діда Тихона! Прямо зараз! – підтвердив хлопець.

– Але ж як? – чорт розгубився.

– Ну-у-у… Придумай щось. На спині, мабуть…

– На спині?... Я так зрозумів на моїй спині?...

– Ну не на моїй же! – роздратовано вигукнув Гриць.

– І як ти собі це уявляєш? – поцікавився Кабиздох. Нахилив голову набік і хитро примружив одне око.

– Не знаю, – невдоволено буркнув хлопець. – Як хочеш, так і неси. Тільки швидше давай, а то скоро прийде лікар і мене в "дурку" заберуть.

– В яку дурку? – не зрозумів чорт.

– У мальовану! – "скипів" Грицько. – У таку "дурку", куди кладуть усіляких психів!

– Але ж ти, наче, не псих… – зауважив Кабиздох.

– Наче не псих. – перекривив його Гриць. – А ось батько з матір'ю думають зовсім інакше!

– Чекай, то твій батько приїхав? – радісно запитав чорт.

– Приїхав, – знову буркнув Гриць. – Тільки користі з нього мало. – хлопець тяжко зітхнув.

– Не повірив він мені. Розумієш, не-по-ві-рив! Лікаря он викликають. Думають, що я з глузду з'їхав. Запруть мене кудись у лікарню…

– Ага! І ти вирішив утекти. — перебив його Кабиздох. — Утекти від батьків… Я вірно зрозумів тебе?

– А що по-твоєму мені робити?! Сидіти тут і чекати, поки мене "вилікують"? А тим часом у "зіжмаканому просторі" щось трапиться із зниклими чортенятами. А між ними, до речі, і твій син Хватайлик. Чи ти забув? – запитав уїдливо Грицько.

– Ні, я не забув… – чорт тяжко зітхнув. Хлопець вмить зрозумів, що бовкнув зайве. – Але знаєш, скажу тобі як батько, хоча ти мене, можливо, ще й не зрозумієш… Та я скажу. Знаєш, я б не хотів, щоб від мене тікав мій син. Навіть для того, щоб когось урятувати. Я б хотів, щоб він мені про все розказав і я б його зрозумів. Зрозумів і підтримав.

– Та я ж все й розказав! Тільки батько мені не повірив! – Гриць мало не плакав. – Він не повірив ні в русалок, ні в нявок, ні в чортів!

Кабиздох замислився.

– А я його розумію! На його місці, я, мабуть, також не повірив би поки не побачив.

– Та як він таке побачить?! – нетерпляче перебив хлопець, прислухаючись до незвичної тиші в квартирі. – Він же не з відаючих! Він проста людина! А прості люди не можуть бачити нікого із знаючих. Ти ж сам це знаєш.

– Ну чого ж?! Ти ж не станеш заперечувати, що деякі прості люди можуть бачити нас, чортів… – він весело підморгнув.

– Мій батько не п'є… – промимрив Грицько.

– Як не п'є?... Навіть воду? – допитувався чорт.

– Та ні! Горілки не п'є, щоб чортів побачити…

– А при чому тут горілка? – не зрозумів Кабиздох.

– Ну як при чому… Кажуть же: "допився до чортиків".

– А-а-а! Так ти про це! Ох і понавидумують люди всякого… Для того, щоб побачити чорта, простій людині не обов’язково пити горілку. Треба просто додати в питво попіл із спаленної китиці. – пояснив чорт. – В тебе ж ще залишилося трохи?

– Ось, – хлопець дістав залишок від чортячої китиці. – Пару волосин, та й то надгорілі…

– Нічого, цього досить, – запевнив Кабиздох. – Пали давай!

– Так тобі ж пектиме.

– Нічого, перетерплю, я вже звичний… – заспокоїв його чорт.

– Та, ні. Тобі якби у воду. – запропонував Грицько. Пригадалося, як курівся у чорта зад, коли викликали його у Вовчій балці.

– Чекай, я зараз, – похапцем скинув рюкзак, визирнув з кімнати і побіг у ванну. Там щось зашуміло. Через якийсь час хлопець повернувся.

– Давай швидше у ванну. Моїх саме немає… Я воду вже напустив.

Чорт підтюпцем побіг за ним.

– Залазь! – скомандував Гриць.

Кабиздох заліз у наповнену ванну і нерішуче стояв, тупаючи ратицями.

– Чого стовбичиш? Сідай у воду… – наказав Грицько і запалив залишок чортячої китиці.

Чорт спішно всівся. Йому враз запекло, та він сидів, мовчки зціпивши зуби. Ванна кімната заповнилася парою.

– Блін! – вилаявся Гриць і впустив додолу догораючу китицю. Пломінчик вогню таки встиг лизнути пальці.

Стоячи на місці витягнувся всім тілом і навпомацки прочинив двері. Боявся що в цій парильні розчовгає попіл з китиці, який лежав десь долі. Дочекався, поки вийшла хоч якась частка пари. Дістав з кишені гривню і склав навпіл. Обережно, намагаючись не дихати, "дзьобиком" піддів залишки попелу.

– Є! – радо вигукнув хлопець і щільно загорнув грошину. Безцінний здобуток поклав у кишеню сорочки. – Залишилося тільки вечора дочекатись…

– Еге ж! – погодився чорт і встав із сухої ванни.

– Добрий в тебе кип’ятильник, – зауважив Грицько, зиркнувши в пусту ванну.

– І не кажи… – усміхнувся чорт, чухаючи дупу.

Домовилися, що за вечерею Гриць підсипле попіл батькові в чай. Потім, коли мама засне, розбудить його і чорт про все розповість Петру особисто.

– Ну бувай. Я прибуду, щойно стемніє. – пообіцяв Кабиздох і зник.

– Вже і не смердить, наче… – зауважив хлопець, понюхавши повітря.

Та все одно відкрив балконні двері. Може запах сірки його ніс вже і не сприймав, але пара розповсюдилася по всій квартирі. Вже саме зачиняв балкон, як почув схвильовані голоси батьків і ще якийсь чужий голос.

– О, привезли вже Айболіта. – сказав сам до себе. Шмигнув у кімнату і з головою накрився ковдрою.

Грицько відважно витримав оглядини лікаря. На всі провокаційні питання відповідав одне: приснився дивний сон і він розказав його батькові, а той щось не так зрозумів. Петро стояв ні в тих ні в сих, поглядаючи то на сина, то на лікаря, то на жінку. Наостанок "ескулап" попросив, щоб хлопець розповів якийсь вірш Шевченка. Гриць з виразом продекламував "Заповіт". Лікар визнав його повністю здоровим. Та, про всяк випадок, приписав легеньке заспокійливе, яке порадив приймати і батькам. Також, про всяк випадок…

Хлопець був щасливий. Він і не думав, що все так добре закінчиться. Правда, його цілий день протримали в ліжку, але ж день не безкінечний. До вечері дозволили встати, і він зміг непомітно підсипати батькові попіл з китиці.

Коли нарешті споночіло, до нього в кімнату зайшла мама. Сіла на ліжко, погладила сина по голові і поправила подушку. Її рука наштовхнулася на Книгу, яку Грицько вже встиг покласти на звичне місце. Щоб у батьків не виникло зайвих запитань, він ще вдень в розпакував рюкзак.

– Ану, що ти тут читаєш? – запитала мама, лагідно до нього всміхнулась і дістала Книгу з-під подушки.

У Гриця всередині все похололо.

– Ага, " Українські народні казки". Так ось чому тобі наснилися і русалки, і лісовики, і хто там ще… – Надя поклала Книгу собі на коліна і погладила палітурку. – Так, колись, коли я була маленькою дівчинкою, також зачитувалася ними. Це чудова книжка. Хоча мені здається, горобчику, ти для неї вже завеликий, – вона попестила сина по щоці.

– Вона мені просто дуже подобається, – насилу видушив хлопець.

– Казки це добре, – зауважила мама. – Особливо українські. Тільки обіцяй мені, що не читатимеш їх на ніч.

Грицько з чистим серцем це пообіцяв. Книга ж все рівно не відкривалася! Задоволена мати поклала Книгу на стіл, побажала добраніч і вийшла з кімнати.

Хлопець лежав у темряві. Вслухався у звуки ночі та чекав Кабиздоха. Почав вже дрімати, коли хтось штовхнув його під бік.

– Гей, Грицю! Вже час, прокидайся.

Розплющив очі, перед ним стояв Кабиздох. Дрімоту, як рукою зняло.

– Куди його вести, сюди чи на кухню? – запитав хлопець.

– Веди, мабуть, краще на кухню. А то мати, часом, прокинеться і прийде перевіряти з ким це її син розмовляє поночі, – запропонував чорт.

Грицько навшпиньках пройшов в кімнату батьків.

– Тату, тату, прокидайся. Мені потрібно з тобою поговорити.

– А до ранку це не зачекає? – з спросоня промовив батько.

– Ні, не зачекає, – наполягав син. Чоловік неохоче встав з ліжка.

– Пішли на кухню, – запропонував Гриць і швидко вийшов з кімнати. Петро подивився услід, хмикнув і подався за ним.

– Ось, тату, познайомся, це Кабиздох! Той чорт… Е-е-е-е… Що мені "наснився." – сказав хлопець, щойно батько зайшов на кухню. Чорт клацнув ратицями і віддав честь Петру.

– Добрий вечір! – чемно привітався Кабиздох і приязно всміхнувся.

Чоловік зиркнув на нього і похапцем протер очі.

– Чекай лишень… Я щось не розумію… – розгубився він. – Це хто?

– Я ж кажу тобі, це Кабиздох, чорт… – став пояснювати Грицько.

– А як же! А я папа римський! – перебив його батько.

– Добрий вечір, папа римський! – вигукнув Кабиздох і поки Петро зметикував що й до чого, чорт вже здоровкався з ним за руку.

Кабиздох ще раз широко всміхнувся і підморгнув хлопцю.

– Ти, Грицю, іди спати, а ми тут з твоїм батьком чи то пак папою римським, погутаримо трохи…

– Я тобі зараз " погутарю"! – пригрозив чоловік, намагаючись звільнити свою правицю від цього нахаби. Раз, і він разом з незнайомцем підлетіли вгору і завмерли під самісінькою стелею.

– Що… Що це в чорта таке?!... – батько здивовано роззирнувся.

– Ти, Петре, якийсь непослідовний. То ти не віриш в чортів, а то раптом згадав… – зауважив Кабиздох, не випускаючи його руки.

– А ти, Грицю, іди. Іди лягай спати, – знову повторив єлейним голосом чорт. – Нам з твоїм батько є про що поговорити. І розмова буде досить довга. А ти хоч і Обраний, та все ще дитина і тобі вже час спати.

– Гаразд! – відповів, стримуючи сміх, хлопець. Дуже вже кумедне було видовище. Кремезний засмаглий батько в самих трусах і маленький миршавенький чорт. Обоє висять у повітрі, неначе велетенські маріонетки. – Я, мабуть, справді, піду спати. А ви тут погомоніть трохи… Може мені ще щось чудне присниться. Трьохголовий дракон, наприклад. Хоча ні, він у нашій "двушці" не поміститься… Нехай краще присниться лісовик Спиридон, він трохи менше… – сказав з насмішкою Грицько. Він не зміг, отак враз, пробачити батькові. – Добраніч, тату! І тобі,Кабиздоху, пока!

– Ну що, продовжимо нашу розмову в повітрі чи, можливо, як виховані істоти сядемо на стільці? – запитав галантно чорт. Це останнє, що почув хлопець, прикриваючи кухонні двері.

Хто його зна чи довго говорив чорт з Петром. Гриць так і заснув під їхню тиху бесіду. Вранці прокинувся від того, що хтось стукає до нього.

– Сину, можна до тебе? – в кімнату заглянув батько.

– Так, звичайно. Заходь, тату, – Грицько швиденько посунувся на ліжку, щоб той міг сісти.

Петро зайшов і щільно зачинив за собою.

– Давай поговоримо з тобою, поки мама ще спить… – запропонував він.

– Давай! – радо погодився хлопець, вмощуючись зручніше.

Чоловік сів на ліжко і уважно подивився на сина.

– Ти вибач, що я не повірив, але ж зрозумій мене… – почав він, та Гриць його перебив:

– Тату, все. Я все зрозумів, все пробачив… Ти краще скажи, коли відвезеш мене до діда?

– Ну ось про це я й хотів порадитися… Я сьогодні поговорю з матір'ю і вмовлю, щоб вона відпустила тебе до діда. Коли ти хочеш, то вже завтра я відвезу тебе. Ось тільки, сину, ми стільки часу не були разом і скоро твій День народження… — батько на хвильку замовк, збираючись з думками. — Я б дуже хотів, щоб ми відзначили це всі разом…

— Той… – чоловік знову замовк і кашлянув, – чорт…

– Кабиздох! Тату, його звуть Кабиздох.

– Ну так! Так ось, Кабиздох казав, що час ще є…

– Гаразд! — вигукнув радісний Грицько. — Давай відзначимо День народження всі разом тут, вдома, а потім ти відвезеш мене до діда.

– Тільки, тату! – нагадався хлопець, коли батько вже виходив кімнати. – Можна мені цього року не дарувати подарунок , а … – він нерішуче замовк. – Дайте краще грошей… Вони будуть мені потрібні…

Петро уважно подивився на сина. Тільки зараз усвідомив, що його маленький хлопчик - горобчик виріс.

– Гаразд! – кивнув чоловік. – Ти ж тільки там обережніше, сину…

– Добре, тату! – Гриць підхопився з ліжка, підбіг до батька і міцно до нього притулився.

Петро обійняв сина і якийсь час вони простояли мовчки. Кожен усвідомив - Грицько став дорослішим.

5.ЗНОВУ З ДРУЗЯМИ

Ще ніколи Гриць не чекав свого Дня народження з таким нетерпінням. І не так самого свята, як наступного після нього дня. Стояла напрочуд гарна погода, наче і не йшов цей набридливий дощ. Хлопець то спаковував, то розпаковував свої речі, намагаючись нічого не забути. І ось нарешті цей день настав! Встали ще вдосвіта, швидко перекусили, Грицько попрощався з мамою і всівся в машину. Нетерпляче вовтузився на задньому сидінні, чекаючи, коли батько заведе мотор. Повз вуха пропускав настанови матері, згідно на все кивав головою, а в мозку бриніла лишень одна думка: "Швидше до діда, поки мама, ненароком, не передумала…" Він і не знав до пуття, як це батькові вдалося її умовити. Та це його вже і не хвилювало. Головне що він їде! Коли машина рушила, Грицевому щастю не було меж. Весь шлях з нетерпінням чекав, коли нарешті приїдуть.

Хлопець сидів, притискаючи до грудей рюкзак із безцінним скарбом -Книгою. Про себе називав її "Веселі звірята", хоча розумів, це не так. То тільки стара бібліотекарка прочитала так назву Книги. Мамі здалося, що то "Українські народні казки". А батько взагалі був у захваті, що син взявся прочитати "П’ятнадцятирічного капітана". І взагалі, Грицько став підозрювати, що кожна наступна людина вбачатиме в ній найулюбленішу книгу свого дитинства.

Всім єством відчув, що вони під'їжджають. Затремтіла кожна клітинка, коли авто проминуло ще одну ґрунтову дорогу через ліс.

– Тату, зупини тут, будь-ласка. – попрохав, не втримавшись.

Батько швидко пригальмував і повернувся до сина на заднє сидіння.

– Тебе що, закачало? – запитав він стурбовано. – Зачекай трохи, ми вже майже приїхали…

– Ні, тату, зі мною все добре, – відповів хлопець, трохи осиплим від хвилювання голосом. – Можна я тут вийду?

– Але ж куди? Тут же ліс кругом… – почав непевно батько, та враз замовк, щось пригадавши. – Добре, без питань. Виходь.

– Що, справді можна? – Гриць не вірив, що батько, ось так враз, погодився.

– Ну-у-у, ти ж у цій місцевості наче… – чоловік кахикнув в кулак. – Обраний. І з тобою нічого лихого тут не може статися.

Грицько зиркнув на нього і всміхнувся.

– Коли бути точним, то не тільки в цій місцевості. Бувай, тату, побачимося у діда! Хлопець підхопив рюкзак і вискочив з машини. Почекав поки рушить авто, а потім звернув на ґрунтовку. Впевнено крокував лісовою дорогою, але раптом потягло чомусь ліворуч. Навіть не вагаючись, зійшов з путівця. "Що ж, сходжу на ліво…" – подумав він і мимоволі всміхнувся. Простував, широко крокуючи, дослухаючись до звуків лісу. А ліс і радий старатися. Видзвонював безліччю звуків, п'янив чудовими пахощами. Гриць просто насолоджувався всім цим.

Раптом хлопець насторожився. Почув щось таке, що не притаманне лісові. Зупинився і уважно прислухався. Зрозумів, що то хтось співає. І не так співає, як горлає на всю міць своїх легенів. Щось дуже знайоме вчулося в тому самобутньому співі. Він поспішив на голос. Та невідомий виконавець чомусь замовк. Можливо, перепочивав, а можливо, обридло голосити. Але Грицько продовжував йти, рухаючись в тільки йому відомому напрямку. І дійсно, пройшов не так вже й багато, як спів оновився. Мабуть, виконавець рухався назустріч, бо зовсім поруч заголосило:

Ой чо-о-о-рна я си чо-о-рна-а-а,

Грицю чомусь стало так радісно на душі, неначе почув щось знайоме. Хоча був певен, ніколи раніше цю пісню не чув. А невідомий виконавець продовжував:

Чорня-я-а-ва, як цига-а-нка,

Чом си полюбила, чом си полюбила,

Чорня-я-а-вого Іванка-а-а.

Чом си полюбила, чом си полюбила,

Чорня-я-а-вого Іванка-а-а.

Грицько всміхнувся. Цей, трохи гаркавий, голос він би впізнав серед мільйонів. Хлопець надав ходи.

Іва-а-а-нка , та й Іва-а-нка-а-а,

Іва-а-а-нка , та не ду-у-рня-я-а,

Якби не збудила, якби не збудила,

То спа-а-ав би до полу-у-дня-я-а.

Якби не збудила, якби не збудила,

То спа-а-ав би до полу-у-дня-я-а.

Роман, а це був саме він, навіть не здогадувався про присутність товариша. Продовжував співати, скільки вистачало сили в його горлянці:

Іва-а-а-нка та й Іва-а-нка-а-а,

Соро-о-чка вишива-а-нка-а-а,

Нарешті Гриць помітив товариша. Той продирався через чагарник, навсібіч розмахуючи палицею неначе шаблюкою. Зосередився на цьому дивному двобої і по боках, звісна річ, не дивився. Не скористатися такою можливістю в Грицька не хватило сили волі. Він швиденько підбіг до товстого дерева і заховався. Роман мав пройти повз нього.

Високий та стрункий, високий та стрункий,

Ще й на боро-о-ді я-а-мка-а-а…

Нічого не підозрюючи, Ромка виліз із чагарника і попрямував до дерева, за яким сховався товариш.

– Гав! – Гриць вискочив із своєї схованки, бо момент був саме підходящий. Щось блимнуло і хлопець втратив свідомість.

– Грицю, Грицько, отямся… – хтось шарпав його. Грицько поволі відкрив очі. Знову нестерпно боліло перенісся. "Книжок, наче, тут немає.." – прийшла чомусь безглузда думка.

– О, ніби очуняв… – почув знайомий голос і постарався сфокусувати звій зір на нахиленому над ним обличчі.

– А-а-а, Романе… Привіт… – Гриць поволі сів. В голові все йшло обертом і на губах знову відчувався неприємний присмак крові.

– Ти ось так, до дерева притулися… – порадив Ромка. – Ти цей… Вибач мені… Я ж не знав, що то ти…

– Так це що, ти мене так "звізданув"?... – запитав Грицько, мацаючи покалічене перенісся. – Блін, здається знову зламав… От, чорт…

– Ну так… Мабуть, зламав… – підтвердив товариш, потираючи свій кулак. – Рука в мене важка… Але ж я не хотів… Я думав, що то знову Максимові придурки засідку мені влаштували…

– Максимові придурки, кажеш… – перепитав Гриць. Шмигнув носом і закинув голову назад, щоб зупинилася кров.

– Еге ж! Знаєш, останнім часом ми з хлопцями граємо у футбол, а його це страх як бісить. Завжди ж Макс був ватажком… Ото він, та ще парочка таких, як сам, почали мене вряди-годи перестрівати… По морді я получив вже один раз, то тепер постійно на "чеку "… Так що, вибачай…

– Та добре… Я вже почав звикати, що мій ніс постійно ламають… – пожартував Гриць. – Скоро, мабуть, дивуватимусь, що місяць пройшов, а ніс в мене цілий…

– А що, ти також з кимось "на ножах"? – поцікавився Ромка і простягнув товаришу зірваний листочок.

– Та ні. Ні з ким я не " на ножах", – відповів Гриць, обережно витираючи листочком ніс. – Перший раз мені кров пустила Книга…

– Книга? – перепитав Роман.

– Еге ж… Книга… – Грицько спробував встати, та це йому не вдалося.

– Давай я тобі допоможу, – запропонував Ромка. – Ти цей… Рюкзак скинь… Легше буде…

Гриць подивився на нього якось розгублено…

– А?!... Ага, так… – скинув рюкзак і за допомогою товариша піднявся. Зіперся рукою об стовбур дерева. В голові все завертілося колесом. Його трохи хитнуло і з розбитого носа ще більше зацебеніла кров.

– Ти об мене обіпрись, об мене… – затурбувався Роман. Гриць послухав і схопився за плече товариша. – І голову до верху знову задери..

– Ромка, ти рюкзак тільки не забудь взяти… – попрохав Грицько, трохи запинаючись. – В ньому ж та Книга…

Товариш закинув на одне плече рюкзак, а другою рукою обійняв Гриця. Той задер вгору голову і так вони рушили в бік села.

– О! А що це вже трапилося!? – вигукнув дід Тихін, щойно хлопці зайшли в двір.

– Добрий день, діду! – разом привіталися онуки.

– Здоровенькі були… – кивнув дід і почав пильно придивлятися до Грицька. – Петре, а ти його такого "порченого" й привіз чи це вже наші так постаралися? – гукнув старий у сіни.

З хати вийшов Петро і глянув на сина. Той стояв спираючись на якогось хлопця, вищого від нього майже на голову. Чоловік уважно роздивився незнайомця і перевів погляд знову на Гриця.

– Хто це тебе так? — поцікавився він у сина.

– Добрий день! – чемненько привітався Ромка. Посадив Гриця на ганок і витер враз спітніле чоло. – Це я його… Ненароком…

– Оце так "ненароком"… – зауважив Петро. Присів навпочіпки і прискіпливо оглянув обличчя сина.

– Ой! – зойкнув Грицько, коли батько помацав розбите перенісся. Хлопець відштовхнув його руку. – Боляче ж!

Дід Тихін також підійшов ближче до Гриця. Обдивився ніс з усіх боків і легенько провів по ньому вказівним пальцем.

– Цілий, – поставив діагноз старий мольфар. – Ось тільки, видать, крім цього, травмований недавно. Того і крові стільки багато…

– Еге ж, ще й місяця не минуло… – підтвердив Грицько і глянув на товариша. Той нерішуче тупцяв на місці, перебираючи в руках лямку від рюкзака.

– Ти, Романе, відведи його в кімнату і поклади на ліжко. Нехай там трохи полежить. – сказав дід.

– А може, його трохи той… Помити?... – запитав Ромка. Коли Гриць намагався привести себе до ладу за допомогою листочка, то більше розмазав по обличчю, ніж витерся.

– Та куди йому вмиватися! Кров може знову зацебеніти… – дід махнув рукою. – Веди вже так. Хай лежить…

Роман допоміг товаришу встати і поволі повів в хату.

– Хух, нарешті я вдома! – Грицько зручно вмостився на ліжку. – Правду кажуть: " Вдома і стіни помагають".

Товариш повісив заплічник на спинку стільця, взяв інший і всівся поруч.

– Романе, ану дістань з рюкзака Книгу, – попрохав Гриць. Щойно в голову прийшла одна здогадка і хлопець хотів її перевірити.

Ромка неквапом встав і так само не поспіхом дістав з рюкзака Книгу.

– Ану прочитай, як називається ця Книга, – попрохав Грицько.

Той покрутив Книгу в руках і не побачив на ній ніякого напису. Подумав, що, можливо, назва написана всередині.

– Що за фігня?! – вигукнув хлопець, коли не вдалося відкрити Книгу. Здивовано глянув на Гриця. Товариш з цікавістю спостерігав, що він робитиме далі.

– Ну?... – вичікувально запитав Грицько. – То як вона називається?

– А я звідки знаю… – відповів з натугою Ромка. Вчепився обома руками в палітурку, наче намагався роздерти цю дивну книжку. – На обкладинці наче нічого… Ось, може, всередині щось…

– Я так і думав! – радо вигукнув Гриць. – Облиш її, Романе. Вона навіть Кабиздоху не далася… Не те що тобі… – швидко зіскочив з ліжка і майже силою забрав від нього Книгу.

– А що це за книга? – проводжаючи її поглядом, поцікавився Ромка.

Грицько з любов'ю погладив темну шкіряну палітурку.

– Ось ця Книга і розбила мені ніс, – відповів хлопець.

– Не зрозумів?… – в темних очах товариша від цікавості враз запалали вогники.

Гриць поклав Книгу в рюкзак. Приліг на ліжко і розповів йому про всі свої пригоди.

– Мда-а-а. Цікавенько виходить… – замислився Ромка, щойно друг закінчив розповідь. – Здорово ви все-таки придумали з Кабиздохом…

Він замовк, бо потрібен був деякий час щоб "переварити" почуту інформацію.

– То що, Кабиздох тепер однорогий виходить? – запитав чомусь Роман.

– Ну так. Однорогий… – неохоче підтвердив Грицько.

– І від того, Сили в нього стало менше? – допитувався Ромка.

– Не знаю, може, й менше… – відповів непевно товариш.

– Тоді все ясно! – вигукнув задоволено Роман.

– Що тобі ясно? – не зрозумів його Гриць.

– А те і ясно! Він має меншу Силу, тому Книга і не далася. Що з однорогого чорта взяти?! – зауважив Роман і Грицеві це якось не дуже сподобалося. – Нам треба іти до Никодима, ось хто зможе відкрити Її.

– Ти так думаєш?... – завагався товариш.

– Я не думаю, я знаю точно! Бери Книгу і пішли до Никодима. – наполіг Ромка і першим вийшов з кімнати. Грицько дістав Книгу з рюкзака і поспішив за ним.

– А куди це ви вже зібралися? – запитав Тихін, щойно онуки вийшли на двір.

– Так ми, діду, до Никодима, – пояснив Роман.

– Е-е-е ні. Никодим зачекає. Ви краще приведіть себе в порядок і ходімо обідати. Ти он з Григорія кров випустив? – Ромка відкрив рота, щоб заперечити. – Помовч, краще, Романе! Ану ідіть вмивайтеся і до столу. – наказав старий і хлопці нехотя подалися до умивальника.

Після обіду їм вдалося проскочити непоміченими в літню кухню.

– Никодиме, Никодиме! – покликав Гриць домового. Під припічком щось зашаруділо і через деякий час звідти вийшов Никодим. – Добрий день, Никодиме! – привітався хлопець.

– А-а, Грицю, привіт! Нарешті ти знайшов час зайти до мене, – відповів трохи невдоволено домовий.

– Добрий день, Никодиме! – Роман і собі привітався.

– Еге ж. І тобі, Ромцю, добрий день. За стільки часу, видно, це перший день для тебе добрий… – похмуро відповів йому Никодим.

Роман, почувши це, потупився. Справді, за весь цей час, поки не було товариша, він перший раз прийшов до домового.

– Никодиме, в мене до тебе велике прохання. Ти не міг би відкрити цю Книгу? – запитав Грицько. Всівся за звичкою прямо на долівку і простягнув домовому Книгу.

Домовий підійшов до хлопця, але Книгу не взяв. Якийсь час в стояв, склавши руки за спиною, і розглядав шкіряну палітурку.

– Ану переверни, – попрохав він, уважно роздивившись. Гриць повернув.

– Ну наче нічого підозрілого… – промовив Никодим, оглянувши й з іншого боку. – Давай її сюди!

– А ти чого стовбичиш? – запитав домовий Романа, який нерішуче тупав поряд. – Сідай вже! Не вижену ж тебе…

Никодим зиркнув на Грицька. Та хлопець залишився незворушний, тільки хитрий вогник пломенів глибоко в очах.

– По очах же бачу, шо щось замислили… – зауважив домовий. Друзі переглипнулися, але змовчали, лиш очікувано спостерігали за ним.

– Та наче ж нічого… – сказав Никодим і для чогось понюхав Книгу.

Притулив її корінцем до грудей і спробував відкрити. Та всі його зусилля були марні. Грицько з Романом знову переглипнулися.

– Що це таке? – просопів важко домовий, намагаючись розкрити "Веселі звірята".

– Він просто малий! – вигукнув Ромка, дивлячись як мучиться Никодим. – Треба іти до Спиридона. Він великий! Він зможе!

– Чого це я малий!? – аж підскочив домовий, та Книги з рук не випустив. – Що, чимось склеїли і дурня тут корчите? Ось я зараз… – поклав Книгу на лавку і щось швидко-швидко прошепотів над нею. Та Книга лежала непорушно. Никодим розійшовся не на жарт. Спересердя добряче стукнув кулаком по темній палітурці. Цієї ж миті Книга затремтіла і у відповідь огріла домового по чолу.

– Ого! – разом вигукнули хлопці. Домовий мовчки потер лоба, сердито зиркаючи то на них, то на Книгу.

– І як це називається? – запитав він. – Це ж… Це ж… – Никодим підбирав слівце, як найміцніше. Книга, відчуваючи це, погрозливо затремтіла. – Все, зрозумів! Хо-о-ро-о-оша книжечка! – сказав домовий, побачивши це. Про всяк випадок, хутко відскочив подалі від лавки.

Гриць здивувався від неочікуваної поведінки Книги. Хлопець підійшов і ніжно її погладив. Книга перестала тремтіти і знову на темній палітурці засяяв пломінець.

– Оце так! – вражено вигукнув Роман.

– І що це було? – зацікавлено запитав домовий.

– Та я й сам до пуття не знаю, – відповів Грицько. – Тому і прийшов до тебе…

– Та невже? – підозріло покосився на нього Никодим. – А де ти її взяв?

Хлопець тяжко зітхнув. Знову всівся на долівку і повторив свою розповідь.

Коли нарешті закінчив, у кімнаті нависла тиша. Лише Роман нетерпляче сувався гузном по долівці, але порушити мовчанку - бракувало сміливості. Домовий мовчки походжав. Гриць вичікувально стежив за ним поглядом.

– Романе, штани протреш, – зробив, через деякий час, зауваження Никодим. – Ну, ось що я вам скажу, – він зупинився навпроти принишклих друзів. – Звісно це не просто книга, це чарівна Книга.

Книга почула це, піднялася над лавицею і гепнулася об неї, наче підтверджуючи слова домового. Никодим глянув на неї і ствердно кивнув головою.

– Так ось, щоб відкрити Її, потрібна не просто сила. Потрібна Сила Трьох… – Хлопці аж здригнулися від несподіванки. Книга знову гепнула собою, підтверджуючи його здогадки.

– Так що, хлопці, ідіть до Галинки. Тільки так, за допомогою Сили Трьох, ви, можливо, зможете Її відкрити і прочитати… – Книга знову гупнула так, що аж Никодим підстрибнув.

– Ти там тихіше, бо дітей заїками поробиш! – зробив він зауваження. Книга затремтіла, але стрималася. Натомість підскочила і тихенько опустилася на місце.

– О! Ось так добре! – похвалив Її Никодим. Підійшов до лавиці і погладив темну палітурку. – Лю-бе-е-енька.

– Що ж, гаразд! – Грицько рішуче встав з долівки. – Тоді ми пішли, – взяв Книгу і рушив до дверей. – Бувай, Никодиме!

– До побачення! – попрощався і Роман, і вийшов з кімнатки першим.

– Як і це все?! – вирячився від здивування домовий.

– Та наче все… – відповів Гриць. – Більше нічого такого питати не треба… – Хлопець замислився, пригадуючи чи справді про все попитав. – А -а, так! Дякую що приготував настій з рога Кабиздоха.

– То не настій, то вариво, – невдоволено виправив його Никодим.

– Ну тоді дякую за вариво, – сказав хлопець і вийшов.

– А мати як там!? – гукнув вслід Никодим.

– Добре! – прокричав Гриць із сіней. – Я ж тут! Отже добре!

– Тьху ти! – сердито сплюнув домовий і потупотів до себе під припічок. – Які ми вже великі… Які самостійні… – бурмотів собі під ніс.

– Так, а зараз ми куди? – поцікавився Роман, щойно товариш вийшов на двір.

– Зрозуміло куди, до Галинки, – хлопець рушив до хвіртки.

– Грицько, чекай! – гукнув Ромка.

Гриць озирнувся. Роман стояв на тому ж місці, переминаючись з ноги на ногу.

– Я до Гальки не піду… – буркнув він. – Я з нею в чварах…

Парубок сів на лавку і почав пальцем довбатися в якійсь шпаринці.

– Як це "в чварах"? – не зрозумів Грицько. Вернувся від хвіртки і сів поруч.

– Ну ось так… – неохоче відповів товариш. – Погиркалися ми з нею.

– А… А коли це ви встигли? – запитав Гриць.

– Ну дурне діло не хитре, як каже дід. Я зараз вже й не пам’ятаю, коли і за що… Але ось буквально три дні тому, зайшов до неї, щоб разом піти по гриби. Самому ж нудно. То вона так вичехвостила, що в мене вуха в трубочки позакручувалися. — Роман тяжко зітхнув. – Ти, коли хочеш, іди, а я не піду…

Грицько сидів і розгублено позирав на насупленого товариша.

– І що ж тепер робити?...

– Як, що? – враз пожвавішав Ромка. – Пішли до кам’яної баби! Пройдемо в "зіжмаканий простір", наберемося там Сили і відкриємо ту Книгу. І не треба нам ніякої Гальки. Бач, цяця яка знайшлася! Образив я її… А я навіть і не пам’ятаю, щоб сказав щось образливе! Отже, нічого страшного їй не казав, а то б я запам'ятав…

– Гаразд, – погодився Гриць. – Я й сам хотів сходити, нарешті, в той "зіжмаканий простір". Тільки давай підемо туди завтра, а то сьогодні я вже находився по лісі.

Роман знову важко зітхнув і винувато потупився. Затяглася довга мовчанка.

– Добре, я тоді додому, а завтра вранці зайду за тобою, – він піднявся з лавки. – Грицько, ти тільки цей… Діду нічого не кажи про Прохід. Скажи, що йдемо з тобою по гриби.

– По гриби? – перепитав Гриць. – Здорово! А я саме думав, щоб таке вигадати, щоб він відпустив мене до лісу.

– Ото пожив би трохи з моєю мамкою, то й не таке б навчився придумувати, – промовив сумно Ромка. – Вона ж і досі думає, що я якесь мале дитя і не дам собі ради… А про те, що я мольфар і слухати нічого не хоче… – Хлопець махнув рукою. – Все, я пішов. Бувай!

6.НЕВДАЛИЙ ПОХІД "ПО ГРИБИ"

Грицько ще якийсь час посидів на лавці, та почув з поля голос батька. Він щось голосно доводив дідові. Хлопець хутко встав і, тримаючи Книгу під пахвою, пішов у хату.

Із своєї кімнати вийшов тільки тоді, коли покликали вечеряти.

– Григорію, ану скажи мені, ми вдвох картоплю викопаємо? – запитав дід, щойно онук сів за стіл.

Гриць здивовано глипнув на діда, намагаючись зібрати думки до купи. Про що-що, а про картоплю в цю мить навіть і не гадав.

– Ось Петро хоче залишитися на пару днів допомогти нам викопати картоплю. А я кажу, щоб він не дурів і їхав собі додому. Ми з тобою і вдвох справимося, – продовжував дід і очікувально глянув на онука.

"Ні, батько зараз тільки заважатиме. Нехай, краще, їде додому…"

– Звісно ж що викопаємо! – бадьоро відповів хлопець.

– Ми її вдвох садили, вдвох і викопаємо! – він враз осікся, – Ми ж не завтра починаємо?

– Та ні, не завтра. Десь через тиждень, – відповів дід. – Так що, Петре, можеш сміливо вже завтра їхати додому. Ми тут і без тебе помаленьку все впорядкуємо.

– Діду, діду, а можна мені тоді завтра з Романом по гриби сходити? – запитав онук.

– Ні, ви тільки подивіться, як він швидко течію впіймав! – вигукнув сміючись Петро. – Ось так відразу й "діду", а батько вже й не треба!

– А що ж ти, Петре, хотів? З ким залишається, того і питається, – відповів старий і собі посміюючись в бороду.

– То я так зрозумів що можна? – несміливо припустив Грицько.

– Та йди вже. Що ж з тобою поробиш? – махнув рукою дід. – Тільки щоб до обіду повернулися.

– Ну ді-і-ду-у! Скільки ми там до обіду назбираємо?

– Добре, візьмете із собою бутерброди. Тільки ж так, до вечері, щоб були, а то я двері закрию і ночуватимеш у будці в Сірка. Зрозумів?

– Угу! – кивнув онук.

– А тепер давай їж швидше, та лягаймо спати. Бо завтра і батькові рано в дорогу вставати, та й тобі також. Ромка не привчений до полудня спати. Лиш сонце засяє, а він тут вже буде.

Гриць пішов вкладатися спати, а батько з дідом вийшли на двір ще трохи погомоніти. Коли Петро зайшов до кімнати, хлопець вже міцно спав.

Цієї ночі він знову ширяв у небі. Це досі невідоме відчуття висоти і простору паморочило йому голову. І сила. Знову ця неймовірна сила в його крилах! Так-так, Грицько вже навіть не здивувався, що замість рук у нього дужі крила. Він сам їх бачив, ці чудові крила з темним щільним пір'ям…

– Грицю, Грицько! – хтось покликав на ймення. – Та досить вже махати руками, вставай давай…

Хлопець поглянув донизу, щоб побачити хто його кличе… І враз прокинувся. Той хтось, добряче турнув під ребра.

– От сонько, – сердито бубнів Ромка. – Впрієш, поки добудишся. Вставай, кажу тобі. Он вже дядько Петро прокинувся від мого лементу… – хлопець звернувся до чоловіка. – Ви вибачте, що я збудив вас ненароком…

– Та нічого, – відповів Петро. – Ти ковдру з нього стягни. – порадив він.

– Тільки спробуй… – Гриць солодко потягнувся і сів у ліжку. – Я такий сон хороший бачив, а ти мене збудив… – широко позіхнув і протер очі.

– Так ми ж цей… По гриби наче збиралися, – нагадав товариш.

– А, ну так. По гриби. – Грицько ніяк не міг зібрати до купи думки після того дивного сну. Навіть здалося, що трохи болять руки від ширяння в повітрі.

– Ото не треба так махати, – зауважив Роман. Гриць несамохіть розтирав руку в плечі. – Що вивихнув ненароком?

– Та, ні, – відповів Грицько.

В голові майнула думка-блискавка: "Не стану ж я тобі тут, при батькові, пояснювати, що тільки шо літав молодим яструбом…" "Яструбом?"– й сам здивувався хлопець. Та думка-блискавиця майнула, наче і не було. Деякий час силувався її пригадати, та все марно. Зіскочив з ліжка і почав одягатися.

– Бр-р-р! Холодно щось, – він мерзлякувато зіщулився.

– Та є трохи, – підтакнув Роман. – Ти куртку візьми, бо хто його знає як там…

– Так дощу ж, наче, не намічається, – Гриць глипнув у вікно. На дворі яскраво світило вранішнє сонце.

– Так тут дощу немає, а там, може бути, – наполягав товариш. Нічого не розуміючи, Грицько запитально глянув на нього. – Ну, там… В лісі… – Парубійко зробив такий рух, наче в нього раптом виросли пишні жіночі груди.

– А-а-а! В лісі! – вигукнув Гриць. До нього нарешті дійшло, про що мова. Як міг забути, що сьогодні вони йдуть у "зіжмаканий простір"?! – Ну, так, у лісі може бути дощ…

Переморгуючись, хлопці вийшли з кімнати. Нічого не зрозумівши з розмови друзів, Петро глипнув спочатку у вікно на безхмарне небо, а потім подивився їм услід. Потис плечима і став одягатися.

Швидко поснідали. Грицько попрощався з батьком. Пообіцяв, що два рази на тиждень телефонуватиме з пошти додому і друзі подалися з двору.

– Ге-е-й! А кошики! – гукнув дід, коли онуки вже виходили з хвіртки. – Ви в що збираєтеся гриби класти? – запитав старий.

Парубійки переглянулися, хутко поверталися, похапали наготовлені дідом кошики і дременули з двору. Тихін стояв якийсь час, розгублено погладжуючи свою бороду, і бурмотів:

– Що за діти?... Одяглися, наче на полюс їдуть, їжі на три дні набрали, а кошики забули… Чи ножі хоча б взяли?...

Друзі швидко дійшли до лісу. Аж впріли, бо понадягали куртки, а сонечко вже зійшло і добре пригрівало.

– Хух! Чекай лишень. – першим здався Гриць. Зупинився, зняв куртку і склав її в кошик. – Романе, може хоч трохи перепочинемо? – запропонував він.

– Так давай вже дійдемо до Спиридона, а там і перепочинемо. І корзинки в нього залишимо. Для чого їх перти до Проходу? Досить, що їжі набрали повно… – Роман також важко дихав, бо крім кошика ніс ще сумку з їжею.

– Добре! – погодився Грицько.

Прибавивши ходу рушили до кремезного дуба, в якому мешкав лісовик Спиридон.

– Спиридоне-е-е! Спиридоне-е-е! – покликав Гриць, щойно вийшли на галявину, де ріс розлогий дуб.

– Іду, Іду! – гукнув хтось глибоким, трохи охриплим голосом. Прямо із стовбура до них вийшов високий кремезний чолов'яга з розкішною чорною бородою і довгим волоссям.

– Ого! Кого я бачу! – радо вигукнув лісовик, засяявши доброзичливою посмішкою.

– Здоровенькі були! Як ся маєте? – запитав він, поздоровкавшись за руку спочатку з Грицем, а потім з Романом.

– Та наче нічого… Добре… – відповів Гриць, намагаючись приховати болісну гримасу від того ручкання.

– Еге ж, добре… Було… – промовив, скривившись, Роман і тряхнув затерплою рукою.

– Добре, це добре… Це хороше значить… – Спиридон стояв, роздивляючись хлопців. – Ви наче виросли трохи. Чи то, може, я давно вас не бачив… Ви чого в ліс наш не заходите?

– Так ми ж оце саме зараз… – почав несміливо Грицько.

– Та бачу, бачу. По гриби прийшли, – лісовик помітив кошики. – Я зараз скажу Моховинці, то вона проведе в одне місце. Там живо назбираєте по повній корзині. І все біляків, відбірних… Сам не можу, вибачайте, охрип я трохи…

– Та не треба, не турбуйся. Ми не за грибами прийшли, – заспокоїв його Гриць. – Ми до Проходу ідемо. Можна в тебе кошики залишити, щоб не тягати їх за собою?

– До Проходу кажеш? – перепитав Спиридон і чомусь замислився. – А Тихін знає, що ви в "зіжмаканий простір" хочете навідатися? – запитав він, глянувши спідлоба.

– Звісно ж, що не знає, – відповів чесно Грицько. – Для чого його зайвий раз хвилювати?

– А де це Галинка? – запитав раптом Спиридон. – Чого це вона не з вами?

– Галинка?... – Гриць розгубився, не знаючи, що відповісти. Зиркнув на товариша. Та Роман зробив вигляд, що його дуже зацікавив цьогорічний урожай на дубі.

– Галинка зараз зайнята… – промовив поспіхом Грицько.

– Дідька лисого вона зайнята! – перебив лісовик. – Негоже, Грицю, брехати! Якби Галинка знала, що ви намилилися в "зіжмаканий простір", то обов’язково вас відмовила. Тільки два дні тому я і ще пару знаючих навідувалися туди. Шукали зниклих чортенят. Саме там я так накричався, що й охрип трохи. Та не в тому річ … – Спиридон замовк, про щось думаючи. – Тут діло таке: в "зіжмаканому просторі" щось відбувається… Та що, до пуття ніхто не знає. Відчуття у всіх різні… Мені, наприклад, ввижалося, що я когось загубив. Тому і бігав, як навіжений, волаючи на всю горлянку… Зауважте, при цьому я не пам'ятаю, щоб робив таке. Це мені вже інші знаючі розказали, на яких те невідоме не так вплинуло… – лісовик знову замовк.

– Не варто потикатися туди. Все може бути. І Галинка про це знає. Вона, на відміну від вас, у мене часта гостя. Ось тільки учора приходила…

Хлопці перезирнулися.

– Так я тільки вчора приїхав, – похапцем став виправдовуватися Грицько.

– Ото ж бо й воно! Тільки вчора приїхав, а вже сьогодні прешся куди не слід, – застеріг Спиридон. – Не ходіть туди зараз без потреби!

– Та ні, Спиридоне, нам якраз зараз і треба. – відповів Гриць і коротко розказав йому

про Книгу.

– Тому ми і хочемо піти в "зіжмаканий простір", щоб набратися там Сили. Так, як роблять це усі відаючі. Книгу ж то треба якось відкрити.

– Це вам таке дурне Никодим порадив? – запитав суворо лісовик.

– Ні, Никодим сказав, що тільки з Галинкою Книга відкриється. Тільки тоді ми Сила Трьох, – по-чесному відповів Гриць. Романа, здавалося, взагалі ця тема не цікавила. Хлопець прискіпливо рахував жолуді.

– А-а! Ну правильно вам пояснив Никодим, – згідно кивнув Спиридон. – А кому ж тоді прийшло в голову навідатися в "зіжмаканий простір"?

Грицько нерішуче глипнув у бік товариша. Але Ромка, мабуть, угледів серед листя золотого жолудя і думав як його зірвати.

– Ага! Все ясно, – промовив лісовик, прослідкувавши за Грицевим поглядом. – Що ж, рушайте тоді до Проходу, – погодився раптом він і усміхнувся в бороду. – Я можу навіть Моховинку попрохати, щоб вона провела вас туди.

– Це добре було б! – озвався раптом Роман. Він якось враз забув про врожай дуба. – З Моховинкою ми швидше знайдемо кам’яну бабу.

– Швидше, швидше, – закивав Спиридон. Лісовик вже навіть не намагався приховати посмішки. – Моховинко! – покликав він.

– Іду-у! – пискнуло щось. Через хвилинку із стовбура, прямо під ноги друзям, вискочило якесь маленьке пухнасте створіннячко. То була хуха Моховинка.

– Ой, хлопці! Я така рада вас бачити! – пискнула вона і притиснулася спочатку до Романової ноги, а потім до Грицевої. – Романе, Романе, а чого ви з Галинкою погрюкалися? – запитала Моховинка, знову притискаючись до його ноги.

– Нічого ми з нею не "грюкались"… – відповів понуро хлопець.

– Моховинко, проведи парубків до Проходу. Вони хочуть у "зіжмаканий простір" сходити, – попрохав Спиридон.

– А як же без Галинки?… – почала хуха, та лісовик урвав її:

– Моховинко, годі балачок! Іди і проведи їх до кам'яної баби. Бачиш, хлопці поспішають. Давайте сюди ваші кошики, на зворотній дорозі зайдете і заберете.

Друзі покидали кошики і кинулися бігти за спритною хухою, яка ніби покотилася по траві.

– Моховинко, і без балачок там! Парубки дуже поспішають! – гукнув їм услід Спиридон, а сам до себе сказав:

– Ідіть, ідіть, може хош баба вас навчить купи триматися. Ех! Сила Трьох… – весело гиготнув чолов’яга, прихопив кошики і зник в дереві.

Хлопці ледь встигали за Моховинкою. Мала бігла спритно, перескакуючи через корінці і без перешкод минала найгустіші чагарники. За всю дорогу не обізвалася й словом, дотримуючись настанов лісовика.

– Ну ось, прийшли, – пискнула вона. Друзі вибігли на галявину, посеред якої височіла невеличка гірка. На ній стояла кам’яна баба. – Мені зачекати вас тут?

– Та ні, ми якось самі впораємося. Біжи давай до Спиридона, – сказав Роман, бо боявся, що хуха знову почне розпитувати його про Галю.

– Гаразд! – Моховинка зникла в траві.

Хлопці якийсь час стояли на галявині, нерішуче поглядаючи на дебелу споруду. Кам’яна баба неначе виросла із самої гірки.

– Ну що, пішли? – спитав трохи осиплим голосом Ромка. Але залишився стояти на місці, тільки поправив сумку з харчами.

Грицько важко зітхнув, глянув на товариша і мовчки рушив уперед. Роман поплентався позаду.

– Якось я не так це уявляв, – сказав Гриць. Він виліз на гірку і обійшовши кам’яну бабу по колу.

– Авжеж! – підтвердив Ромка, – Бракує наче чогось… – хлопець тяжко зітхнув.

– А як нам відкрити цей Прохід? – запитав Гриць.

– Не знаю, – потис плечима товариш. – Це ж ти у нас Обраний…

– Еге ж, Обраний… – луною обізвався Грицько, розгублено чухаючи потилицю.

– А ти спробуй наказати бабі відкрити Прохід, – запропонував Роман.

Гриць набрав повні груди повітря і гукнув:

– Кам’яна бабо, відкрий прохід! – Та нічого не змінилося. Грицько глянув на Романа.

– Та не так, – зауважив той. – Треба якось по вольовому, наказати наче…

Гриць якийсь час постояв, збираючись з думками, а потім твердо сказав:

– Наказую цьому Проходу відчинитися!

Кам'яна баба завібрувала і всередині неї щось загуло.

– О, наче подіяло! – радо вигукнув Ромка.

– Ти думаєш вже відкрилося? – невпевненим голосом запитав Грицько. – Того разу наче світилося…

– Так тоді ж знаючі тут були, а зараз ми самі. А чи відкрився, то це легко перевірити. Як там Никодим проходив через свій Прохід під припічком? – поцікавився Роман.

– Як, як, просто. Пройшов крізь стіну і все. – пригадав Гриць. – А я для вірності розбігся. Рачки…

– То давай і ми так зробимо. Розбіжимося, гоп і вже там! – запропонував товариш.

– Як удвох?

– Можна й удвох. Ти з одного боку, а я з іншого. А можу і я першим, коли ти боїшся…

– Нічого я не боюся. Я його відкрив, отже, я першим і піду, – промовив впевнено Грицько. – Я зараз тільки налаштуюся…

Він відійшов від кам’яної баби і почав махати руками та ногами. Намагався робити так, як це роблять спортсмени перед змаганнями. Намахавшись вдосталь, декілька разів глибоко вдихнув і видихнув. Ввібрав голову в плечі і гукнув:

– Я пішов, а далі так ти! – Трохи нахилився вперед, розбігся, зіщулився і стрибнув…

У мозку все гуло, а перед очима крутилося. Голова так боліла, що здавалося, ось-ось репне, як стиглий кавун. У роті пересохло, хоча обличчя було чомусь все мокре. Зібрав всю силу волі, намагаючись роздивитися, куди ж він потрапив. Та це не дуже вдавалося. Перед очима стояв якийсь туман і від цього все розпливалося. Раптом пішов дощ. Він трохи привів до тями. Хлопець трусонув головою, замружився і відкрив очі. Відразу ж про це пошкодував. Лежав на траві сам, один. Такий беззахисний. А над ним нависала якась істота і щось несамовито горлала. Дощ так само раптово перестав, як і почався. Скориставшись цією можливістю Гриць моментально відключився. Хлопець знову втратив свідомість.

– Грицю, Грицько, отямся! – Роман стояв навколішках і намагався привести товариша до тями. Гриць помалу відкрив очі і так само помалу сів. Сидів похитуючись і намагався пригадати, що з ним трапилось.

– Зараз, зараз… – заметушився Ромка. Підхопив його попід руки і підтягнув до підніжжя кам'яної баби. Обережно спер товариша спиною об неї.

Від того в Грицька в голові знову все замакітрилося і хлопця знудило.

– Ромка, мені погано… – прошепотів проблювавшись. – Пішли назад, додому… Ну його до біса цей "зіжмаканий простір"… – він прикрив очі і по щоках покотилися сльози.

– Так ми наче цей… Вдома… – пробубнів товариш. – Прохід чомусь не відкрився… Ну ти і гепнувся лобом… Прямо бабі в цицьку поцілив…

Гриць розмружився і з зусиллям роззирнувся. Справді, це була та сама галявина. Помалу перевів погляд на Романа. Той сидів збоку на колінах і пригладжував мокре волосся.

– А що, ішов дощ?... – запитав Грицько і помацав свою мокру голову.

– Та ні, ніякого дощу не було. То я так тебе до тями приводив, ну заразом і себе… – пояснив товариш і показав порожню пластикову пляшку.

– А-а-а! – з розумінням кивнув Гриць. – А Прохід чого не відкрився?

– Не знаю… – відповів Роман і відвів очі в бік.

– Ось і я не знаю… – Грицько знесилено притулився до кам’яної баби. Від того дотику, древня споруда загула. Дивні вібрації проникли в самісінькій мозок хлопця.

– Сила Трьох… – владно прогула баба. Щойно Гриць це почув, як в голові неначе клацнув вмикач." Немає Галинки, тому Прохід і не відкрився. Без неї ми не Сила Трьох."

– Галинки немає… – повторив хлопець вголос. – Тому і не відкрився…

Ромка потупився. Цього разу, мабуть, рахував мурашок на землі. Грицько обіперся на кам’яну споруду і поволі встав. Хлопця хитнуло. Роман хотів підтримати товариша та Гриць грубо відштовхнув його.

– Іди геть, Романе, це все через тебе! – гукнув він сердито. – Це ти винуватий! Була б тут Галинка, Прохід би відкрився…

Ромка мовчав, бо й сам це вже зрозумів. Та Грицько не вгавав.

– Чого мовчиш?! Думав, що такий розумний… " Накажи бабі відкритися, вона і відкриється", – перекривив він. Помалу почав сходити з гірки, підсковзнувся і впав. Товариш кинувся до нього, щоб допомогти встати.

– Я сказав тобі, іди геть! – ще голосніше крикнув Грицько. З силою відштовхнув його, поволі встав і помалу попрямував до лісу. Роман рушив слідом.

Декілька разів падав і кожного разу товариш намагався допомогти. Та Гриць вперто його проганяв. Хлопцю було боляче і образливо. Та ще й на додачу дуже нудило. Але понад усе був сердитий на Ромку. І саме оця злість допомагала йому іти. Та шлях видався занадто довгий. Коли нарешті вийшов з лісу і побачив вдалині село, то знову впав. Вже вкотре знудило. Проблювавшись, піднятися вже не вистачило сил. Роман стояв неподалік і намагався з усіх сил не ревіти. Та сльози самі котилися. Дивитися на те, як страждає товариш, було неможливо. Ромка знову кинувся до нього.

– Давай, вставай! Грицько… Ми ж Сила Трьох… – промовив Роман, ковтаючи сльози і намагаючись підняти товариша.

— Сила Трьох…— прошепотів самими губами Гриць.

Цього разу вже не відштовхнув. Зіперся Роману на плече і встав. Так, поволі, добрели до двору діда Тихона. Сірко почув їх ще здалеку. Спочатку радісно дзявкнув, а потім згорьовано завив. Почувши те моторошне виття, з хати вибіг дід. З дверей літньої кухні вигулькнув наполоханий Никодим.

– На дорогу біжи, на дорогу! – гукнув старому. – Ти що не чуєш, що він плаче " біда по дорозі іде…"

Дід поспішив на дорогу, за ним домовий.

– Господи!... – тільки й спромігся промовити Тихін і схопився за серце.

Роман з останніх сил вів знесиленого товариша. Обоє замурзані, подерті, розхристані. В Гриця кров на лобі, сам весь у блювотинні.

– Діду… – Роман останнім зусиллям передав Грицька. Тихін ледь встиг підхопити побитого онука. Ромка притулився плечима до паркану, помалу по ньому з'їхав і всівся на моріжок при дорозі.

– Зі мною все добре, – сказав хлопець, бо дід розгубився і не знав, що з ними обома робити. – Грицька рятуйте… А я… Я просто дуже втомився… – він обхопив голову руками, і не соромлячись, заплакав.

Старий мольфар глипнув на домового. Той стояв поряд з Романом.

– Так, з ним все добре… – підтвердив Никодим, глянувши на Ромку. – А того швидше в кімнату. – Дід хутко поніс зомлілого онука в двір.

– Полеж, полеж. – почув Гриць, коли прийшов до тями і спробував сісти.

Біля нього на стільці сидів дід. В руках старий тримав запалену свічку. Гарячий віск стікав прямо на руки, та здавалося він цього просто не помічав. За вікном стояла темінь.

– Я що помер? – запитав хлопець.

– Ні. З чого це ти взяв? – відповів дід і сумно всміхнувся.

– Ну як?... Свічка горить … І в мене нічого не болить. А перед цим боліло. Дуже боліло, я пам’ятаю…

– Ні, ти живий. Точно живий. – запевнив старий, помітивши, як онук обмацує себе. – Це не свічка, це живий вогонь. Ось вона догорить і тобі стане зовсім добре…

– Діду, а що зі мною? – запитав Грицько. Щось не міг пригадати, що з ним трапилося.

– Памороки ти собі забив дуже… Ледь живого Роман приволік…

Щойно хлопець почув ім’я товариша, як ураз усе згадав. Сердито втупився поглядом в стелю. На нього знову нахлинула образа. Коли почув за дверима гаркавий голос, рішуче відвернувся до стіни.

– Діду, вже можна? – запитав Ромка, заглянувши в кімнату. – Я почув …

– Та заходь вже, – дозволив старий.

– Як він? – запитав Роман, кивнувши на товариша.

– Та наче отямився. Ось тільки щось розсердився, коли за тебе почув.

– Що ж, має право сердитися, – хлопець тяжко зітхнув.

– Так ти ж сказав, що він сам стукнувся об ту бабу, – почув Гриць голос домового.

– Так і що, що сам? – Роман знову зітхнув. – Прохід то не відкрився… Через мене не відкрився…

– Чого це він через тебе не відкрився? – допитувався Никодим.

– Бо Галі з нами не було… Я ж із нею посварився, а миритися іти не хотів…

– Ну те що миритися не хотів - то дурний, – зауважив роздратовано домовий. – Але в тому, що Гриць собі памороки забив, твоєї провини немає. Я ж вам казав, що для того, щоб відкрити Книгу, потрібна Сила Трьох. Він сам повинен розуміти, що один без одного ви просто діти, а ось разом - ви справді Сила.

Грицько почув, як товариш вже вкотре зітхнув.

– Та я б давно вже сходив до неї і вибачився, та соромно. Галя то сказала, що я її образив, та як саме образив - я не пам’ятаю…

Гриць виразно почув, як Роман шмигнув носом.

– Добре. Коли з ним все гаразд, то я піду вже додому… Ой і перепаде мені зараз від мамки. Ой і перепаде… – хлопець вийшов з кімнати і причинив за собою двері. Грицько і не з чувся, як заснув.

Прокинувся вранці і довго лежав, згадуючи вчорашні події. За ніч зрозумів - в тому що таке трапилося, винний сам. Роман же не гемселив його головою об кам’яну бабу. Товариш пропонував, щоб він пішов першим. Якби Ромка так зробив, то зараз би він лежав з розбитою головою. Що з того, що Роман посварився з Галинкою? Грицькові самому слід було сходити до дівчини і попитати, що сталося між друзями. А йому, бач, не терпілося піти в "зіжмаканий простір". І добре б, якби сподівався знайти там зниклих чортенят. Так ні, йому на думці був тільки чарівний Скрижаль…

– І Книга… – додав вже в голос хлопець. – Так діло не піде, треба іти до Галинки…

Встав із ліжка і поглядом пошукав свою вчорашню одежину.

– Видно, Никодим конфіскував, – зробив висновок, ніде не побачивши одягу. – Що ж, одягну щось інше…

7.РУДА БЕСТІЯ

Так поспішав, що нічого не сказав діду. Намагався іти якомога швидше, хоча відчував бридку слабість в усьому тілі. Біля Галинчиного двору нерішуче зупинився. Як запитати дівчину, чому вони з Романом посварилися? Чи не образить цим Галинку? Чи не боляче їй згадувати про це? Та нараз виплила одна слушна думка: " Не розбивши яйця, не приготуєш яєчні." Рішуче відкрив хвіртку і сміливо ступив у двір.

Дівчина стояла біля лавки і мила у великій мисці трьохлітрові банки.

– Галю, привіт! – привітався хлопець.

– Ой, Грицю! Я така рада тебе бачити! Чекай лиш… – вона всміхнулася, закинула важку косу назад і почала шукати рушник, щоб витерти мокрі руки. Не знайшла, задерла трохи поділ плаття і ним витерлася. Грицько враз зашарівся.

– А ти що, банки миєш? – запитав чомусь він, хоча це і так це зрозуміло.

– Та, помідори думаю консервувати, то оце ж і мию … – Галя поспіхом підійшла.

– Грицю, я так за тобою скучила… – не стримавши емоцій вона кинулася на шию. Хлопцю нічого не лишалося, як також її обійняти.

– Ой, а що це в тебе? – запитала Галя, помітивши у нього на лобі садно.

– Це ми з Романом учора так у "зіжмаканий простір" сходили, – пояснив Гриць.

– З Романом? – враз посмутнішала дівчина. Голосно схлипнула, притулилася до нього і розплакалася.

– Галю, ти чого? Що трапилося? – хлопець враз розгубився. Галинка закрила обличчя долонями і поспішила до лавки. Намагалася заспокоїтися, та їй чомусь це не вдавалося.

– Він… Він обізвав мене рудою бестією… – проказала схлипуючи. – Я просила, щоб він сходив на річку… До русалок… Сенява за ним засумувала… А йому за своїм футболом все ніколи… Та ще й при всіх хлопцях сказав… Що ця руда бестія дістала його…

Хлопець всівся поруч і несміливо обійняв Галю за спину. Дівчина вткнулася йому в плече і знов зайшлася плачем. Грицько спробував погладити її так, як нещодавно втішав Кабиздох. Та потрібних слів знайти не зміг. Сидів і тихенько вмовляв:

– Галинко, не плач. Галинко, не плач… – а Галина образа виливалася горючими сльозами. Відчував, як ті сльози течуть по його шиї.

За дощаним парканом щось загуркотіло і хтось голосно вилаявся. Галя здригнулася і враз перестала плакати. Підняла голову з Грицевого плеча і здивовано глипнула на нього.

– Це не я… – почав виправдовуватися Гриць. За парканом знову хтось вилаявся. Рипнула хвіртка і в двір зайшов Роман з розбитим коліном.

Хлопець розгубився, побачивши у дворі обох друзів.

– Здрастє! – він кивнув головою. – А я тут трохи поранився…

Галинка швиденько витерла долонями сльози і сердито відвернулася.

– Грицю, і ти тут… – шкандибаючи Ромка підійшов до лавки.

– Та наче ж я… – відповів стримано товариш. Він не розумів, як Роман, після всього що з ними трапилося, міг образити дівчину.

– Галинко, я вибачитися прийшов… – промовив тихо Ромка. – І ти, Грицю, вибач мене…

Він хотів сісти біля Гриця, та місця виявилося замало, тому примостився між Галинкою і мискою з водою. Ображена дівчина враз відсторонилася від нього, мало не сідаючи Грицькові на руки. Від того хлопець також трохи посунувся. Ледь тримався на краєчку лавки. Із-за спини Галі, здивовано глянув на Ромку. Товариш також зиркнув на нього. І такий розпач був у нього на обличчі, що Грицеві стало дуже шкода його. Поглядом показав на свою руку, якою обнімав Галю за плечі. Роман запитально підняв брови і показав пальцем на себе. Грицько кивнув. Ромка важко зітхнув. Завбачливо відвів руку трохи вбік і почав потихеньку підсуватися ближче до дівчини.

– Іди геть! – крикнула Галинка, щойно Романова рука торкнулася її плеча. З силою турнула його в груди і зірвалася з лавки. Довга дівоча коса добряче хльоснула Гриця по обличчю.

Від поштовху Роман залетів у миску з водою. Миска посунулася і разом з хлопцем впала додолу. Дзвінко брязнули банки, які стояли біля лавиці. Ромка голосно скрикнув.

– Господи, Романе! – Галя кинулася до лежачого.

– Та живий я, живий… – хлопець встав з миски. Вода стікала з нього ручаями. – Ось тільки пожалився трохи… – він потер руки.

– Та то ж я банки кропивою мила… – пояснила розгублено дівчина. – Боже, я вже подумала, що ти впав і порізався об них…

– Та ні, зі мною все добре… – Ромка широко всміхнувся. Хлопцю стало приємно, що Галинка переживає за нього. Отже дівчина його пробачила. Та враз посмішка на смаглявому обличчі зникла.

– Грицько, що з тобою? – перечіпаючись, кинувся до товариша. Той чомусь сидів на землі. – Тобі зле?...

– Що, що трапилося?... – запитала стурбовано Галя.

– Ой! Романе, залиш! – Гриць замружився від болю, а Ромка намагався підняти його з землі. – Блі-і-ін! Як у мене дупа болить!...

– А зараз болітиме ще більше! – почувся сердитий голос Никодима. Друзі озирнулися.

Домовий підійшов до сидячого Гриця і з усієї сили копнув його ногою по м'якому місцю.

– Ой! – зойкнув Грицько.

– Ти чого це, Никодиме? – Галя здивовано глипнула на нього.

– А того, що так треба! Ось ще раз, до пари!… – Никодим замахнувся по другому разу, та хлопець швидко перекотився. При цьому задів ногою домового і той, ненароком, дав копняка Роману, поціливши прямо в розбите коліно.

– Ой! – зойкнув і Ромка.

– Никодиме, ти що здурів?! – крикнула дівчина. – Ти чого це б’єшся?...

– Це я ще не б'юсь! Це тільки так, розминаюся трохи!... – Никодим сердито стиснув маленькі кулачки, але більше ні на кого не замахувався. – Ти, Романе, вибач, бо попав під гарячу руку…

– Швидше під гарячу ногу… – зауважив хлопець, дмухаючи на поранене коліно.

– Та яка різниця! – перебив його домовий. – Це ж я хотів наклепати цьому лобуряці. – він кивнув у бік Гриця, який налякано за всім спостерігав.

– Хоча і тобі, Романе, це не завадить… Що, не болить вже дупа? – запитав Никодим. Грицько заперечно покрутив головою.

– Та що тут відбувається?! – вигукнула роздратовано Галя.

– Ну, козаки, може поясните дівці, чим це ви таку "шану"заслужили? – прискіплювався домовий. Хлопці швидко переглипнулися, але мовчали.

– Що ж, тоді я розкажу! – Никодим склав руки на грудях.

– Вчора, ось цей, – вказівний палець домового показав на Романа, – приволік ледь живого осьо цього, – палець націлився на Гриця.

– А сьогодні вранці Тихін зайшов до нього в кімнату, а парубка немає… "Хлопчику відбило клепки, він може впасти в колодязь або льох!..."– голосить Тихін і бігає по всьому подвір'ю, шукаючи цього лобуряку. Добре, що хоч вбиральня була на защіпку закрита, а то він, мабуть, і туди б поліз перевіряти… І я, як навіжений, за ним бігаю… Хто його знає, чи довго б ще шукали "пропажу", та Макар повідомив, що Гриць у них гостює…

Грицько ще ніколи не бачив Никодима таким сердитим. Що ж, домовий правий. Потрібно було сказати діду, що він йде до Галинки. Хлопець винувато потупився.

– Так. Я пішов додому, Тихона заспокою. А ти, щоб через годину вдома був! Зрозумів?

– Зрозумів, – тихенько відповів Гриць.

Домовий поспіхом побіг до сараю, де нерішуче виглядав Макар.

– Ага, ще! А чого це ти на землі валяєшся і корчиш із себе інваліда? – запитав вже в дверях Никодим.

– Це я з лавки впав, коли вона переважила. — промовив ледь чутно Грицько.

– Як це вона переважила? Лавиця ж закопана. Ми нещодавно з Макаром втрамбовували її. – домовий повернувся і оглянув колодки, на яких стояла лавка. – От, лобуряки, таки доламали! – вигукнув він.

– Отже так! Даю вам на все про все ще годину, але щоб лавку полагодили. Ввечері сам прийду, перевірю, – він поспішив у сарай.

Коли Никодим пішов, хлопці, ойкаючи, попіднімалися з землі.

– Таке мале, а яке вредне… – сказав Ромка.

– Еге ж… – погодився Гриць.

– Хлопці, а ви нічого мені не хочете розказати? – строго запитала їх Галя. Парубійки переглянулися. Ромка кашлянув і відвернувся.

– Грицько, ти цей, розкажи все Галі, а я лавку полагоджу. Он до Макара зараз сходжу, нехай дасть якийсь інструмент. Я підходящу колоду біля вбиральні бачив… Ну, коли того… – Роман, не вдаючись в подробиці, пішов до сараю.

– Ану пішли! – скомандувала Галинка. Взяла Гриця за краєчок футболки і потягла його до ганку.

Хлопець розгублено глянув у спину товаришу. Відчувши його погляд, Ромка озирнувся.

– Ви в хату ідіть, в хату. Я зараз тут пиляти почну, заважатиму… – сказав він.

Галя заштовхала Гриця до хати. Хлопець лиш встиг показати товаришу кулак. Ромка, натомість, склав руки замком і підняв над головою, показуючи, щоб він тримався.

– Так, Грицю, а тепер розказуй все по порядку, – сказала Галя. Завела до себе в кімнату, посадила невільного бранця на стілець, а сама сіла навпроти.

Грицько розказав їй все з самого початку. І про маму, і про чортячий ріг, і про Книгу, і про свої видіння, і про зниклих чортенят, і про те, як його"зустрів" Роман в лісі. А про вчорашні походеньки в "зіжмаканий простір" сказав тільки те, що кам’яна баба їх не пропустила і що він розбив лоба об неї. При цьому хлопець не вдавався в подробиці, що відбувалося опісля.

– Ну про зникнення чортенят це я знаю, – промовила дівчина, коли Гриць закінчив розповідь. – Та й про те, що Кабиздох ріг для тебе віддав, це також знаю. Мені Макарій про це розказав, а йому Никодим. Але за Книгу я нічого не чула.

– Так звісно, ти про неї нічого не чула. Я тільки позавчора Никодиму розказав. Ну і показав… – Грицько всміхнувся, пригадавши, як домовий бився з "Веселими звірятами". – Та й навряд чи Никодим хвалився б Макару своїм "знайомством" з літературою. – хлопець розповів Галі, як чудно поводилася Книга.

– Оце так! Хотіла б я на це подивитись! – Галя весело сміялася. – Вона що, справді, поводилася, як жива?

– Так! – підтвердив Гриць. – Знаєш, коли я її гладив, то навіть трохи боявся, щоб вона і мені не дала по довбешці.

– Я думаю! – дівчина всміхнулася та враз посерйознішала. – Цікаво, що ж то все-таки за Книга?… – вона замислилася.

– Галю, а може ти прийдеш сьогодні і ми постараємося разом відкрити Книгу? Ну ти, я і Роман… – несміливо запропонував Грицько.

– Ні, Грицю, сьогодні аж ніяк не вийде. Я ще позавчора нарвала шість відер помідорів і сьогодні треба дати їм лад. А в мене ще й банки не помиті. Та ще й бабця трохи прихворіла…

– Так може тобі допомогти? – запитав хлопець. – Я, наприклад, банки можу помити…

– Гаразд, – погодилася Галя. Глянула на хлопця і всміхнулася. Грицькові чогось від цього аж в голові замакітрилося. – Тоді до роботи! Тільки скажи Макару, що ти в нас трохи затримаєшся, а то тобі від Никодима знову перепаде.

Вони вийшли на двір.

– О! А я якраз хотів кликати вас, щоб ви допомогли мені лавку закопати, – сказав Роман, вставляючи ніжки-колодки у викопані їм ямки.

– Міг би й сам закопати, – ущипливо зауважила дівчина. – Як у футбол ганяв, то мене не кликав.

– Галю, ну я ж вибачивсь… – пробубнів Ромка.

– Ти іди ще у Сеняви попроси пробачення, що так довго не навідувався до них. А вона ж завжди робила воду тепленькою, коли ти в річці з хлопцями купався.

Роман лише зітхнув. Галя була права, за весь цей час він ні до кого із знаючих не навідався. Щойно звільнявся від роботи, як біг на стадіон до хлопців, щоб пограти у футбол. А потім гуртом поспішали до заплави.

Гриць схилився, допомагаючи товаришу притримати лавку, а дівчина взяла порожню миску і пішла по теплу воду.

– Романе, то ти що, справді обізвав її "рудою бестією"? – наважившись, запитав пошепки Грицько.

– Та я її не обзивав, – так само пошепки відповів Роман, втрамбовуючи ніжки лавиці. – Може, хлопцям щось і казав таке, а вона й почула… А ось в очі, я такого їй не казав…

– Ну що, можна вже ставити? – запитала Галинка, несучи миску з водою.

– Давай я допоможу… – кинувся Роман.

– Та ні. Коли хочеш, то піди принеси з кухні іншу миску з водою. Гриць обіцявся допомогти мені банки помити. А ти, Грицю, сходи, будь-ласка, кропиви за хатою нарви.

– Кропиви? – перепитав Грицько.

– Ну так. А чим же банки мити? Ромка мені он всю кропиву землею поприсипав.

– А чим її рвати? – запитав Гриць.

– Як чим, руками, – Галя подивилася на нього як на дивака. – Та не бійся, вона вже не дуже жалка.

Грицько пішов туди, куди вона показала. За хатою ріс цілий ліс кропиви. Та як не намагався зірвати хоч пагінець, нічого не виходило. Той паскудний бур’ян несамовито захищався. Хлопець весь пожалився, доки здогадався зняти футболку і обмотати руку. Величезними зусиллями вдалося нарвати пучечок кропиви.

– Грицю, ти там часом не заснув? – гукнула Галинка.

– Вже іду! – обізвався хлопець, несучи свою здобич у витягнутій руці.

На лавці вже стояло дві миски з водою, а дівчина розстеляла на траві газети.

– Ну ось, вам вода, ось банки, мийте. А я піду в погріб помідори поперебираю, – сказала Галя .

– А що тепер? – запитав Гриць товариша, коли дівчина пішла.

– Що, що, банки давай мити. Раз погодився помагати…

– Чим? Ось цим? – Грицько обережно помахав кропивою.

– Еге ж! Моя мамка також кропивою банки миє, – зауважив Ромка. – Ти її у воду гарячу кинь і вона не така жалка буде…

Гриць послухав, розділив кропиву на два пучечки і кинув їх в миски. Хлопці переглипнулися, зітхнули і прийнялися мити банки. Але чи то вода не досить гаряча, чи, може, кропива виросла занадто зла, та поки перемили всі банки, руки попекли майже по лікті. Парубійки вже й не раді були, що визвалися допомогти. Коли Грицько, нарешті, поставив останню банку на газету, то його аж "повело", так закрутилося в голові.

– Козаки, а куди ви мою Галинку поділи? – почув позаду себе голос баби Палазі. Старенька саме видибала на ганок. У Гриця чомусь ураз підкосилися ноги. Хлопець сів на лавку, дивом обминувши миску з водою.

– Добрий день, бабо Палазю! – голосно привітався Роман. Грицько хоч і силкувався привітатись, та язик його не слухав. – А Галя в льосі, помідори перебирає.

– Ага, а ви їй, значить, за помічників? – запитала бабця. Підійшла до лавки і сіла поряд з Грицем.

– Еге ж! – підтвердив Роман. – Щось ми їй допоможем, а щось і вона нам.

Старенька перевела погляд з веселого Романа на принишклого Гриця.

– А ти, Григорію, кажись, чого сидиш, мов миша біля кота? – запитала вона, пильно вдивляючись в бліде хлоп'яче обличчя.

У Грицька знову голова пішла обертом, а на лобі виступив рясний піт.

– Е, хлопче, та тобі зле, – відразу ж помітила бабця.

– Галю, Галинко! – покликала вона. – Біжи швидше сюди, тут парубку щось недобре!

Галя вибігла з погреба, швидко глянула на Гриця і кинулася у сарай. Через хвилину вибігла звідти, а за нею поспішали стривожений Никодим і Макар. Що відбувалося потім, Гриць вже слабо пам'ятав. Чомусь здалося, що земля хоче втекти з-під ніг. Хлопець з усіх сил вчепився руками в лавку.

8.ЩО ХОТІЛА СКАЗАТИ КНИГА

Отямився тільки наступного вечора. Через силу відкрив очі і побачив біля себе куняючого домового.

– Никодиме, Никодиме, а що зі мною сталося? – запитав хлопець.

– О, очуняв нарешті, – сердито буркнув домовий. – Ось зараз так би тебе копнув, аж ноги зачесалися… Так не можна ще тебе бити, хворий ти. Ось оклигаєш трохи, тоді і займусь твоїм вихованнячком, – пообіцяв він.

– А зараз випий ось це і спати, – Никодим дав йому щось дуже гірке. Не сперечаючись Гриць випив усе.

– От молодець! – похвалив домовий. – А тепер спати.

– Никодиме, мені б поїсти чогось… – попрохав несміливо Грицько.

Домовий спочатку розгубився, та зрозумівши, що від нього хочуть, голосно розсміявся. На той сміх у кімнату прибіг переляканий дід.

– Що тут у вас трапилося, Никодиме? – запитав схвильовано старий.

– Хло… Хло… Хлопець їсти просить… – пояснив крізь сміх домовий.

Дід глипнув на онука.

– Ти що, їсти хочеш? – перепитав він. Гриць сковтнув слину і мовчки кивнув.

– А що ж ти хотів? Парубок вже три доби нічого не їв, – Никодим витер сльози від сміху. – Давай, неси йому щось поїсти…

– А можна я на кухню піду? – попрохав Грицько.

Старий глянув на домового.

– Та нехай іде, – дозволив той, махнувши рукою. – Чорти його не схоплять! – і знову голосно засміявся, бо в кімнату заглянув Кабиздох.

– Ви мене кликали? – запитав чорт.

Цілий тиждень Гриць пролежав у ліжку. Інколи хлопцю ставало краще. Та щоразу, трохи пройшовшись, відчував слабкість і його починало "штормити." Кожен день до нього приходив Роман. Декілька разів навідувалася і Галинка. Але домовий нікому з друзів не давав довго спілкуватися з Грицем. Швидко їх випроваджував. Весь цей тиждень Никодим прожив з хворим хлопцем у кімнаті. Пильний домовий ні на хвильку не залишав його самого. Дід наполягав, щоб він зоставався з онуком, та Никодим був невблаганний. Старий лиш вряди годи підміняв впертого домового, коли той кудись відлучався. Та настав вечір, коли Никодим, нарешті, сказав:

– Ну все, парубче, сьогодні спиш сам. А я вже піду спатоньки до себе, – прихопив за собою Гриців светр, яким останній час вкривався і потупотів із кімнати.

Хлопець з полегшенням зітхнув, швиденько зіскочив з ліжка і дістав з рюкзака Книгу. Провів рукою по шкіряній палітурці, сподіваючись, що пломінець знову блисне. Та нічого такого не сталося. Гриць сумно зітхнув і поклав її під подушку.

– Блін, Грицько, ти коли спиш, то завжди отак руками махаєш? – почув крізь сон голос Романа. – Літаєш ти там чи що?

Як хлопцю не хотілося покидати небесну вись і повертатися до себе в кімнату. Як добре бути яструбом! Та товариш штурнув його під ребра і Грицько остаточно прокинувся.

– Ех, Романе, я так здорово літав уві сні, – промовив Гриць.

– Та воно й видно. Руками так махав, так махав… Наче ворона.

– Не ворона, а яструб. Я, Ромцю, яструбом був… – сказав замріяно Гриць і закрив очі, щоб знову пригадати неймовірне відчуття польоту. Закинув руки за голову і ненароком намацав під подушкою кінчик Книги. Неймовірна здогадка пронизала мозок. Рвучко сів у ліжку, відкинув подушку і дістав Книгу.

– От телепень! Як я відразу не здогадався? Це ж все Книга! Це вона вчить мене літати! – від збудження хлопець поцілував темну палітурку. – Ти ж моя хороша.

Роман сторожко покосився на двері. Думав чи зараз покликати Никодима, чи трохи зачекати і Грицько сам навернеться на шлях розуму.

– Що, не віриш мені? – запитав Гриць, помітивши як поводиться товариш. – А даремно не віриш. Знаєш, як круто бути яструбом?

– Ну чого ж, і я вві сні космонавтом колись був, – Ромка за звичкою почухав потилицю. – Уві сні можна стати ким хош…

– Та це не просто сон, – наполягав Грицько. – Це все відбувалося насправді. В мене виросли дужі крила. Ось такі! – він розвів руки в боки. – А на ногах, це я вже сьогодні помітив, на ногах у мене були пазурі. Ось такенні! – хлопець показав на пальцях десятисантиметрові кігті.

– Так ти на ногах і показуй, а не на руках, – насміхаючись промовив Роман.

– Дурень ти, Ромко! — Гриць образився і сховав Книгу під подушку. Він вже пошкодував, що розказав товаришу про свій сон.

– Привіт, хлопці! – в кімнату заглянула Галя. Похапцем озирнулася назад і швидко прошмигнула в двері. – А мені вранці Макар повідомив, що Гриць цю ніч сам ночував. Швиденько козу подоїла і до тебе. Поки Никодима немає. Та бачу не одна я така прудка, – сказала дівчина, глянувши на Романа. – То ти як, Грицю, вже вихворівся?

– Та наче вже… – відповів Грицько.

– Не вір йому, Галько! – перебив Ромка. – Хворий він. На голову. Вже орлом себе вважає.

– Не орлом, а яструбом, – переправив Гриць. – Сам ти хворий на голову. Кажу ж тобі, це все Книга! Вона вчить мене літати.

– Бач, Галько, книжки вже його літати вчать, – глумився й далі товариш.

– Книга? – перепитала Галинка, сідаючи на стілець біля ліжка. – Це та, про яку ти мені розповідав? – запитала дівчина. Грицько ствердно кивнув. – А де вона?

Гриць спішно відхилив подушку. Та щойно це зробив, як Книга сама вилетіла. Гепнулася на підлогу і розкрилася. Від несподіванки друзі завмерли.

– Що там, що? – першим отямився Грицько і кинувся до розгорнутої Книги. Роман з Галинкою також посхоплювалися. Втрьох посхиляли голови над Книгою. На першій сторінці почали проступати літери. Та щойно всі літери з'явилися, як Книга затремтіла і літери ураз розчинилися. Книга блимнула чистим аркушем і зачинилася голосно хлопнувши.

– І що це таке було? – запитав Ромка.

– Літери наче не наші… – зауважила Галя.

Гриць тільки розгублено мовчав. Він так хотів відкрити Книгу, так цього чекав. І ось, нарешті це сталося…

– Облом це був, ось що. – хлопець нахилився, щоб підняти Книгу з підлоги. Та щойно рука торкнулася палітурки, як Книга знову затремтіла. Підлетіла над підлогою і швидко завертілася, утворюючи маленький стовпчик вихору.

– Що за фігня? – почудувався Роман.

– Та знову, видно, хоче погратися з кимось… – байдуже відповів Грицько. – Треба їй Никодима покликати.

– Чекайте лиш. Щось це мені нагадує, – Галя уважно придивлялася до маневрів Книги. Хлопці переглипнулися, і Роман потис плечима.

– Мені особисто нічого такого не… – почав він.

– Та це ж Прохід у "зіжмаканий простір"! – вигукнула дівчина. – Там також стовп був…

– Так. Тільки той стовп із світла, – підтвердив Ромка.

– Нам треба в "зіжмаканий простір"! – здогадалася Галинка. Щойно вона це вигукнула, як Книга перестала обертатися і впала долі.

– У "зіжмаканий простір"? – перепитав Гриць. Книга гупнула, висловлюючи свою згоду. – Але ж чи пустить нас кам’яна баба? – засумнівався хлопець, пригадавши минулу спробу.

На темній палітурці зблиснув пломінець. Спочатку весь, а потім по черзі блимнув кожен з трьох пломінчиків.

– Сила Трьох! – вигукнули разом друзі. Книга підскочила і впала розкрившись. На першій сторінці знову проступили дивні літери. З'явилися, засвітилися неначе вогнем і щезли. Книга хлопнула палітуркою і закрилася.

– Так, справді, не по-нашому написано, – погодився Грицько. Цього разу і він встиг роздивитися дивні літери.

– А я що кажу! – вигукнула Галинка.

– Так що, йдемо зараз у "зіжмаканий простір"? – запитав Роман. В темних очах запалали нетерплячі вогники.

– Та зачекай ти! Спиридон казав, що в "зіжмаканому просторі" зараз не все спокійно. Он же зникли кудись шестеро чортенят і троє їхніх супроводжуючих, – зауважила дівчина. – Для початку, треба розпитати про все когось із знаючих. Когось із тих, хто був там недавно.

– Ну Спиридон там був. Він сам нам розказував, – нагадав Роман.

– Що він міг розказати, коли на нього самого щось найшло? – запитала Галя.

– А де ж знайти когось із тих знаючих? – запитав Роман і глянув на Гриця. Товариш стояв мовчки, не встряючи в їхню суперечку. – Гей, Грицько, ти чого мовчиш?!

Та хлопець так заглибився у свої думки, що навіть не озвався. Це помітила і Книга. Вона підлетіла до Гриця, і поки Роман з Галинкою зорієнтувалися, спокійненько вдарила його по голові.

– Ой, Ромко, ти чого б’єшся?! – скрикнув Грицько, розтираючи забите місце.

– То не я, то Книга, – Роман показав пальцем вгору.

Гриць задер голову. Якраз над ним в повітрі зависла Книга. Хлопець мимоволі пригнувся і відскочив убік.

– Гам! – виразно промовила Книга, хряснувши палітуркою.

Друзі мовчки переглянулися. Книга зробила над ними коло і заховалася під подушку.

– І що це таке було? – отямився першим Грицько.

– Не знаю, але мені здалося, що вона попросила їсти, – сказав Роман.

– Їсти?

– Ну так. Вона ж чітко сказала:"Гам!". А так лиш їсти просять… – пояснив Ромка.

– Хлопці, досить! – перервала Галя. – Грицю, ти про що думав, коли вона вдарила?

– Про те, як нам прочитати її. Може, справді, варто сходити в "зіжмаканий простір"? Вона ж он відкрилася, а прочитати її - дзуськи. Ти ж сама бачила, що там не по-нашому написано.

– Та бачила, – неохоче погодилася дівчина. – Але я також чула, як вона сказала "Гам!".

– Ну я ж кажу - їсти просить! Гриць її, мабуть, ще сьогодні не годував, – насміхався Роман.

– От, Романе, ти чомусь завжди думаєш, тільки до половини, – розсердилася Галинка.

– Ось для чого люди їдять?

– Ну для того, щоб жити, мабуть… – припустив Роман.

– Ну жити - то само собою, але взагалі-то люди їдять для того, щоб сила була. Отже, для того, щоб відкрити і прочитати Книгу, нам варто сходити в "зіжмаканий простір". І зробити це треба чимскоріше, – пояснила дівчина.

– Гам! – підтвердила з-під подушки Книга.

– Та мовчи вже там! – ткнув подушку Гриць. Сердився, що Книга вдарила його.

– То ти що, Галько, вже не хочеш нікого розпитувати? – здивувався Ромка.

– Та ні, чого ж, хочу. Тільки мені здається, що ми в усьому самі розберемося, коли сходимо туди.

– Гам! – тихенько підтвердила Книга. Цього разу Грицько тільки покосився на подушку.

– Що тут до кінця канікул залишилося? Зовсім вже нічого. А треба ж ще картоплю викопати, – продовжувала розмірковувати Галя. Хлопці тільки мовчки слухали. – Зовсім мало часу. Ходімо до Проходу! А вже на місці побачимо чи пустить нас баба.

Хлопці перезирнулися.

– Бач, а Спиридон казав, що коли б Галька знала, що ми збираємося в "зіжмаканий простір", то вона б нас зупинила, – сказав тихенько Роман товаришу, поки Галя над чимось замислилася. – А вона все-таки класна дівка, сама запропонувала туди йти.

– Я не дівка, я відьма, – промовила з наголосом Галя. Від несподіванки Ромка закашлявся. – І як відьма відчуваю, що нам просто необхідно сходити в "зіжмаканий простір". Тільки там зможе отримати потрібну нам Силу. – вона добряче стукнула Романа між лопатками.

– Ой! Галько, в тебе і так сили хоч відбавляй, – зауважив, прокашлявшись хлопець. – Ти ж не забувай, я вам ще потрібний буду, а ти мені всі печінки повідбивала…

– Печінка знаходиться спереду з правого боку, якраз там, де ребра закінчуються, – автоматично виправила Галя. – Там, де я стукала - легені. Ти б краще подякував.

– Красненько дякую, що хоч живим лишила, – кивнув Ромка.

– Галю, то ти хочеш вже сьогодні сходити до Проходу? – запитав Гриць, трохи здивований її рішучістю.

– Так, саме сьогодні, – відповіла Галинка. – Ти вже добре почуваєшся?

Грицько у відповідь кивнув і почав шукати, що йому одягти. Похапцем дістав шорти і швидко їх натягнув.

– Ти б краще штани якісь знайшов, – порадив Роман.

–А, і так згодиться! Треба швидше злиняти, доки Никодима немає. А дідові я записку напишу, щоб він зайвий раз не хвилювався…

– Грицько, ти тоді хоч цей… Поїсти щось візьми. Я ще сьогодні і не снідав, – попрохав Ромка.

– Добре, – погодився Гриць, – Я й сам сьогодні ще не їв. Зараз нагребу щось.

Хлопець вискочив з кімнати і, сторожко озираючись, пробіг на кухню. Знайшов перший - ліпший пакет, повкидав такі-сякі продукти з холодильника і хутко вернувся.

– Давай, Галю, читай закляття непоміченого та пішли вже швидше, – сказав Грицько. Вирвав аркуш із зошита і нашвидкуруч написав: "Діду, я пішов. Скоро буду. Прийду, все розкажу. Гриць."

9.ВІДКРИТТЯ ПРОХОДУ

Молода відьма швиденько проказала закляття непоміченого, хлопці за нею повторили і вискочили з хати.

– Галько, так ти ще й на велосипеді! – вигукнув Роман.

– Та не кричи ти, – пошепки зробила зауваження дівчина. Схопила велосипед і прошмигнула з ним у хвіртку.

– Давайте я вас повезу, – запропонував Ромка.

– Як ти нас двох повезеш? – запитав Грицько.

– Айн момент! – Роман забрав пакет з їжею і повісив на руль, обмотавши декілька разів. – Давай ти, Галько, сідай на раму, а ти, Грицько, заскочиш на багажник, коли я вже рушу, – скомандував хлопець.

Як сказав, так і зробили. Галя примостилася на рамі і Ромка помалу поїхав. Гриць біг позаду.

– Давай! – гукнув Роман, набравши швидкість. Грицько приловчився і заскочив на багажник.

Велосипед трохи повело в бік, та Ромка втримав руля. Він аж упрів, крутячи педалі, але мовчав. Так друзі доїхали до лісу.

– Підемо до Спиридона? – запитав Гриць.

– Та чого нам туди іти? – сказав, важко дихаючи, Роман.

– А велосипед куди?

– Тут, в кущах покладемо. Ніхто його і не знайде. Так же, Галько?

– До Спиридона нам зараз, точно, не треба, а то він бучу підніме, – погодилася Галя. – Але велосипед без нагляду якось лячно лишати. Він зараз коштує стільки, скільки бабця і за два місяці не отримує. Треба покликати когось із хух, нехай повартують.

Вона склала човником руки і голосно гукнула:

– Тут є хухи?!

– Є! – пискнуло зовсім поряд. Із-за кущика вийшла маленька хуха. Це було таке саме маленьке пухнасте створіннячко, як і хуха Моховинка. Така ж сама кругленька, патлатенька, але трохи неохайна. До її світло-коричневої шерсті де-не-де приліпилися маленькі травинки.

– Доброго дня, Галинко, доброго дня, хлопці! – привіталася чемно вона. – Мене звати Тополяночка. Я живу тут, неподалік. Чим можу вам допомогти?

– Доброго дня, Тополяночко! – привіталися до неї друзі. А Галя присіла навпочіпки і попрохала:

– Тополяночко, чи не могла б ти наглянути за моїм велосипедом?

– Звісно що нагляну! – радісно вигукнула маленька хуха. – А ви до нас по гриби прийшли?

– Та ні, не по гриби, – відповіла дівчина. – Маємо в лісі деякі справи…

– А що це за справи? – запитала Тополяночка, бо була дуже цікавою хухою.

– Ну цього я тобі сказати не можу, але справа важлива, – ухилилася від пояснень Галинка, бо без потреби не брехала.

– Добре, я побуду на варті, – пискнула хуха. Друзі попрощалися з нею і пішли до кам’яної баби.

Хутко йшли лісом, неначе якась невідома сила сама вела їх до Проходу. Через деякий час вийшли на знайому галявину.

– О, нарешті! – вигукнув Роман. – Може, десь тут і перекусимо? В мене вже кендюх з кишками лається, – в животі у хлопця голосно буркнуло. У Грицька теж щось кавкнуло.

– Ні, хлопці, давайте потрапимо в "зіжмаканий простір", а там вже й поїмо. – запропонувала Галя. Сказала це таким тоном, що парубійки побоялися щось заперечити. Важко зітхнули і подерлися слідком за нею на гору.

– І що тепер, Галько? – запитав Роман, коли видряпалися на верх.

– Ну це вже не до мене. Ти он Гриця попитай, що тепер. Він же минулий раз відкрив Прохід.

Ромка очікувально глянув на товариша.

– А я звідки знаю, що тепер робити, – відповів Грицько. Хлопець просто шкірою відчував що від нього чекають чогось важливого. – Давайте для початку станемо так, як стояли минулого разу, – запропонував він і став на те місце, де стояв, коли "знімали печатку" з Проходу. Друзі також позаймали свої місця.

– А тепер що? – нетерпляче запитав Ромка.

Гриць замислився, намагаючись пригадати, що відбувалося потім.

– Ти тоді нас перераховував, – нагадав товариш, раз-за разом зиркаючи на пакет з їжею. Практичний хлопець нікому не довіряв цю важливу роль, тому сам тримав провіант.

– Е-е-ем! З кого я починав? – запитав Гриць.

– З мене, – буркнув Роман.

Грицько зосередився.

– Мольфаре! – вигукнув нерішуче він.

– Я! – гаркнув Ромка.

– Відьма!

– Я! – впевнено відповіла Галинка і ця впевненість передалася Грицю.

– І я, Характерник! – промовив твердо хлопець.

– Ми Сила Трьох! – вигукнули друзі разом і Грицька неначе підхопила якась хвиля. Він зрозумів, разом вони справді Сила!

– Я, Обраний, наказую цьому Проходу відчинитися! – владно сказав хлопець.

Кам'яна баба загула, затремтіла і на її місці з'явився стовп світла. Прохід було відкрито! Нікого не чекаючи, Роман стрибнув першим. За ним зникла й Галинка. Гриць плигнув останнім.

– Ой!

– Блін!

– Капець!

Вони лежали один на одному, як дрова. Більш за всіх дісталося Роману. Він лежав на траві, на ньому - Галинка, а Гриць на вершечку.

– Галю,вибач! – Грицько швиденько скотився з дівчини.

– Ой! Та нічого… – відповіла Галя. Під нею крекнув Роман.

– Галько, я лежу на пакеті з хавчиком. А там, здається, яйця, – зауважив Ромка. – Я чув, як вони хряснули…

Дівчина швиденько підхопилася і почала мовчки обтрушуватися, їй було трохи ніяково.

– Хух! Нарешті! – Роман поволі сів. – Фу-у-у! А що це смердить?

Гриць з Галею також скривилися від того смороду, що стояв навкруги.

– Мда-а! Навіть коли Кабиздох з'являється і то пахне краще, – підтвердив Грицько. – Чим це так смердить?

– Так смердить, наче десь поблизу птахофабрика, – Ромка принюхався.

– Так пахне мертва плоть… – промовила тихо Галя. Друзі злякано глянули на неї і в Гриця по шкірі побігли мурашки.

– Мертва плоть?... – перепитав він.

– Здихляк? – чи то питав, чи то стверджував Роман.

– Так! – коротко відповіла Галя і роззирнулася. Хлопці також закрутили головами.

Вони стояли на маленькій галявинці. Нічого спільного з тим лісом, звідки щойно перемістилися, цей ліс не мав. І як так, то й самої галявини не було. Просто маленька місцинка, на якій не так давно вирубали дерева і так-сяк порозчищали колючий чагарник. Посеред тієї вирубки височіла гостроверха піраміда.

– Це що, тутешня кам’яна баба? – запитав Ромка. – То це звідси ми повискакували?

Грицько обійшов піраміду навкруги.

– Вона не кам’яна, – зробив він висновок. – Це щось схоже на глину.

Підняв руку вгору і обережно помацав вершечок піраміди. Ледь-ледь діставав до нього.

– Ні, і на глину це не схоже, – зауважив хлопець.

– Та яка різниця, з чого вона! – вигукнув роздратовано товариш. – Мене більше цікавить, що це так смердить! Мені також здається, що смердить чимось здихлим.

– Мені це не здається, – відповіла Галя. Хоч як було гидко, глибоко втягнула носом повітря, намагаючись зрозуміти, з якого боку тхне.

– Наче десь тут, – вона махнула рукою, припрошуючи іти.

Дівчина ішла попереду постійно принюхуючись, а друзі поспішали за нею. Просуватися було досить важко, бо майже весь ліс поріс чагарниками. Діти насилу продиралися через колючі зарості. Видряпавшись з наступного чагарника, Галинка нарешті вийшла на відкриту місцинку.

– О, Боже! – вигукнула вона, швидко розвернулася і виблювала.

– Галько, ти чого? – запитав Роман.

Гриць пройшов трохи вперед і відразу про це пошкодував. Посеред галявинки лежала мертва косуля з розпореним черевом. Грицька теж підвернуло.

– Ні фіга собі! – вигукнув здивовано Ромка.

Хлопець також побачив випотрошену тварину. Та на відміну від друзів, він сприйняв це видовище інакше. Спокійненько пройшов вперед і сів навпочіпки над нещасною кізочкою. Роман прийнявся уважно її роздивлятися.

– Господи, Романе, як ти можеш?! – вигукнула дівчина.

Проблювавшись, вона насилу змогла опанувати себе. Гриць також не розумів, як товариш може дивитися на таке. Та Ромка нічого не відповів. Мовчки встав і обійшов мертву тваринку, пильно придивляючись до неї. І чим більше роздивлявся, тим більш похмурим ставав.

– Та-а-к, не заздрю я цій козі, – сказав він нарешті. – Хтось не просто її убив і випустив кишки, хтось видудлив усю кров.

Грицьку чомусь відразу пригадався фільм жахів (після цього взагалі такі кіна не дивився), там розповідалося про походеньки графа Дракули.

– Упир?! – вигукнув хлопець.

– Може й упир… – відповів нехоча товариш. – Ну ось іди сюди і сам подивися.

Перемагаючи гидливість, Гриць наблизився до нього.

– Дивись, коли патрають свиню, наприклад, то всюди лишається кров, а тут… Глянь лиш…

Ромка показав на траву навколо вбитої тваринки. Скільки Грицько не придивлявся, крові ніде не побачив.

– Може її акуратно, того… – припустив він.

– А для чого її тоді того? – запитав Роман. – Ти ж сам подивися, вона навіть ніде не погризена…

Гриць ще раз глянув на косульку. Не рахуючи розпоротого черева, та була ціла.

– Справді, дивно… – зауважила й Галя. Дівчина пересилила себе і підійшла ближче. Стала позаду друзів, щоб також роздивитися труп. – У свиней, після смерті, в череві завжди збирається багато крові.

– А я про що! – вигукнув Ромка. – Отже, коли їй розпороли пузо, то крові в ній вже не було!

– Ну, не знаю... – знітився Грицько. – Я в цих справах не спец…

– Та я також не дуже в цьому розбираюся, — Роман за звичкою почухав потилицю. — Знаєте, щось мені вже перехотілося гуляти по "зіжмаканому простору". Пішли додому. – запропонував він. – Поки ж ще зворотну дорогу знайдемо до того "Бермудського трикутника"…

Гриць здивовано глянув на товариша. Ось про кого-кого, а про Ромку ніколи не подумав би, що той боягуз.

– Ромко, ти чого? – запитав хлопець.

– Та нічого. Просто не хотів би я натрапити на того, хто це зробив. Коза не така вже й маленька.

– Але ж упирів, наче, немає… – зауважив Грицько.

– Ото ж то, наче… Я раніше думав, що і чортів немає. А воно бач, як виявилося? Є! Та ще й до фіга і трішки!…

– Та що ти, Романе, не такий страшний чорт, як його малюють, – сказала Галя. – Ти ж сам добре знаєш Кабиздоха.

– Кабиздоха то я знаю, а ось із тим, хто ось це зробив, – хлопець показав на кізочку і Гриць помітив, як тремтить рука товариша, – Ось з цим, я б не хотів зустрітися!

– Справді, ліс тут дивний, – зауважив Грицько, сторожко роззираючись. – Кабиздох казав, що в "зіжмаканому просторі" немає ні квітів, ні комах, ні птахів…

– А я про шо кажу! – вигукнув Ромка. – Це не просто дивний ліс, він чужий! І нам треба чим - швидше повертатися додому!

Гриць розгублено глянув на товариша. Як він його розумів! І сам відчував неприязність до цього чужого лісу. Якби міг, то з радістю опинився зараз вдома у діда. Та знав, що десь тут блукають зниклі чортенята. А найголовніше: десь тут, зовсім поряд, має бути Скрижаль. Подивився на Галю, сподіваючись що вона підтримає. Але дівчина відвела погляд.

– Романе, але ж ти так сюди рвався… – нагадав Грицько.

– Дурний був, того і рвався. А зараз я рвуся додому, – наполягав товариш.

– Галю, ну скажи хоч ти щось… – попрохав Гриць.

– Та що я тобі скажу… – Галинка зітхнула. – Нам потрібно було сходити в "зіжмаканий простір", щоб прочитати Книгу… Ну ось, ми сходили. Тепер я не бачу причини, щоб тут залишатися… Пішли, Грицю, додому. Що нам тут робити?

– Але ж зниклі чортенята… – почав непевно хлопець.

– Грицю, чортенят і без нас знайдуть, якщо тільки… – дівчина замовкла, але й так стало зрозумілим, про що вона подумала.

– Ви як хочете, а я звідси іду, – Роман розвернувся і рушив у тому напрямку, звідкіля щойно прийшли.

– Пішли, Грицю… – покликала Галя і поспішила слідом.

Грицько стояв, втупившись поглядом у нещасну кізочку. "Ні, я не маю права наражати друзів на небезпеку, – думала одна половина, – Але Скрижаль знаходиться десь поряд. Його ж не могло закинути надто далеко. Треба трішки пошукати… – наполягала інша."

– Грицю, ти йдеш?! – гукнула Галинка. Хлопець зітхнув і поплентався за друзями.

Роман ішов, приглядаючись до поламаних гілочок чагарника, за ним крокувала Галя, позаду всіх - Гриць.

– Романе, ми точно ідемо туди, куди треба? – запитала дівчина.

– Та точно, точно. Ми коли сюди продиралися, то проклали таку стежку, немов стадо слонів, – заспокоїв хлопець, впевнено рухаючись по сліду.

– Чого ж тоді ми ідемо так довго? – не вгавала Галя, сторожко озираючись навкруги.

– Того що до здихляка ти бігла, як ошпарена, ну і ми ж за тобою. А зараз ви з Грицьком плентаєтесь, як черепахи паралічні. – відповів сердито Роман. – Чи ти, Галько, думаєш, що мені тут подобається і я влаштував вам безкоштовну екскурсію по цікавинках "зіжмаканого простору"?

– Та нічого я вже не думаю, – дівчина знову озирнулася на Гриця. Той чомусь зовсім не поспішав. – Грицю, з тобою все гаразд?

– Так-так, все добре… – неуважно відповів хлопець, прислухаючись до своїх відчуттів. Чомусь дуже закортіло зійти з того шляху, яким ішов. – Я тільки цей… Сходжу туди… – він показав праворуч.

– Блін, Грицько, знайшов місце й час! Пішли, вдома вже віділлєш… – вигукнув роздратовано Роман.

– Та ні, Ромко, я швиденько! – Гриць поспішив у тому напрямку, куди його несамовито тягнуло.

– Романе, зачекай-но!... – гукнула Галя.

– Та стою ж, чекаю, – відповів хлопець, нервово тупцяючи на місці.

Гриць тим часом самовіддано продирався через чагарник. Кущі раптово закінчилися. Хлопець зупинився і завертів головою. Саме на цьому місці, щось владно сказало: "Тут!". Стояв і намагався поглядом відшукати Скрижаль. Та все марно! Грицько нутром відчував, тут щось є. Але де ж це щось? Крутився на одному місці мов дзиґа.

– Грицько, там на тебе що " швидка Настя" напала? – почув голос товариша. – Ти там швидше, а то упир за дупу схопить! – Роман загиготів, а ось Грицю було зараз зовсім не до сміху.

– Невже здалося? – у розпачі промовив сам до себе. Прискіпливо до всього придивлявся, та нічого вартого уваги не потрапило в очі. – Що ж, тоді справді віділлю… – він підійшов до дерева.

– От, чорт! – вилаявся хлопець, зірвав листочок і нахилився витерти ногу. Погляд ненароком упав на жмутик шерсті, який зачепився за кущик. Щось дуже знайоме привиділося в цьому жмутику. Взяв знахідку в руки і обережно нюхнув. Ніс відразу вловив знайомий, ледь відчутний запах сірки.

– Грицю-у-у! – гукнула розпачливо Галя.

– Іду! – хлопець запхнув знайдений жмутик у кишеню шортів і поспішив до друзів.

– Хух, ну нарешті! – вигукнув Роман, коли вийшли на знайому галявинку. – А то я вже навіть сумніватися почав, чи правильно вас веду… Давай, Грицько, роби швидше перекличку. Їсти так хочеться, що зараз би й ту козу засмажив і з'їв, а в такому смороді не дуже поїси…

Так як не зрозуміло, де у піраміди перед, а де зад, то поставали абияк.

– Мольфаре!

– Я!

– Відьма!

– Я!

– І я, Характерник!

– Ми Сила Трьох! – гукнули разом.

– Я, Обраний, наказую цьому Проходу відчинитися! – промовив Гриць.

Піраміда підлетіла, хряснулася об землю і на її місці з'явився стовп світла.

– Я пішов! – гукнув Роман і знову стрибнув першим, за ним - Галя, а Гриць наостанок.

– Капець! Таки не встиг! – прохрипів Ромка. Він лежав на землі, на ньому Галинка, а зверху Грицько.

– Вибач! – Гриць, ніяковіючи, скотився.

– Та нічого… – Галинка теж поспішила піднятися.

– Таки додавили яйця! – зауважив Роман. Цього разу він лежав не на спині, а на животі. Під собою відчував пакет з їжею. – Галько, ти що, не могла там почекати трохи, поки я відповзу?

– Вибач, Ромцю, але міг би й пропустити мене уперед, а сам би потім і зачекав! – вигукнула роздратована Галя. – Джентльмена з тебе не вийде, то хоч сиди мовчки!

– Та я ж що… Я нічого… – розгублено пробелькотів Ромка, за підтримкою зиркнув на товариша. Та Грицько тільки потис плечима. Розумів, Галю зараз краще не займати.

Роман встав і з острахом заглянув у пакет.

– Триндець! Хана яйцям! – сказав він і присвиснув.

У Гриця в животі голосно заскавчало.

– Пішли тоді швидше додому, а то їсти хочеться, – запропонував Грицько.

– Та як ви можете навіть думати про їжу?! Після того, як ми таке бачили?! – вигукнула Галинка.

– Я, Галько, про їжу можу будь-коли думати, – відповів Роман. – Як дід каже, в мене організм молодий, ростущій… Так що поїсти мені, ніколи не гріх. Я навіть пропоную, тут перекусити. Боюся додому не дійду і вас з голодухи покусати. А ти коли сама їсти не можеш, то іншим не заважай.

Гриця довго не треба було вмовляти, його черево сказало саме за себе. Дівчина відійшла в бік, демонстративно склала руки на грудях і відвернулася. Вона навіть бачити не хотіла, як Ромка розкладає їжу.

– Блі-і-ін, Грицько! Яйця взяв, цибулю взяв, помідори взяв, сала взяв. А хліб де? – вигукнув розпачливо Ромка. – Дурне ж сало без хліба! Та ще й одним дарабом! Нам що, по черзі його гризти?!

Гриць розгублено дивився на те, що повикладав товариш. На варені яйця, розтрощені вщент, на розчавлені помідори, на сало, вивазюкане в яйця і помідори. Тільки цибуля залишилася більш-менш цілою, хоч також щедро "приправлена" свіжовичавленим кетчупом і яйцями.

– М-м-та-а-к. Натюрморт класний, – заважив хлопець.

Галинка зацікавлено зиркнула в бік хлопців. Їй вистачило долі секунди, щоб оцінити ту їжу, над якою вони сиділи. Дівчина голосно чмихнула, з усіх сил придушуючи сміх. Парубійки розгублено поглядали, не знаючи, як до цього "добра" підступитися. Ромка зітхнув і почав вибирати розчавлену яєчну шкарлупу. Грицько подивися на товариша, на "натюрморт" і також взявся до роботи. Галя тільки мовчки позирала на їхні старання, намагаючись стримати сміх.

– Ну ось, наче все, – сказав Роман, коли повибирали великі шматочки шкаралупок. – Можемо їсти, а як десь і попадеться якась, то це ж калій.

– Кальцій, – автоматично переправив Гриць.

– Та яка різниця, головне, що їсти можна… – Ромка відправив до рота те, що колись було вареним яйцем. Гриць послідував його прикладу.

– Шкода… що… ножа… немає… – Роман вчепився зубами в дараб сала, намагаючись відгризти хоч шматочок.

Галя мовчки дістала з задньої кишені штанів складний ножик і кинула хлопцям. Та ніхто з друзів не бачив як вона це зробила. Роман від напруги аж очі зажмурив. Сало виявилося з проріззю і просто так не давалося. А Грицько саме вибирав з наступного яйця дрібні шкаралупки. Йому не дуже сподобалося, як ті тріщать на зубах.

– О! А він звідкіля тут узявся? – Ромка нарешті відгриз трохи сала і помітив ножа. – Що, якась хуха почула і принесла?

– Еге ж, так хухи і розігналися, ножа тобі приносити, – пирхнула Галинка. – Ти б ще виделки у них випросив. То я кинула.

– Галько, а звідки в тебе ніж? – поцікавився Роман.

– Ну я ж відьма і ніж завжди при мені. Він же може будь-коли знадобитися.

Роман здивовано глипнув на дівчину, відкрив ніж і відрізав шматок сала.

– Чуєш, Галько, я тебе вже боятися почав, – промовив він.

– І правильно робиш, що боїшся. Може хоч це тобі клепки вставить, – усміхнулася Галя. – Тоді і мене вперед пропускатимеш.

Ромка зрозумів, що дівчина змінила гнів на милість.

– Так я ж за тебе турбуюсь. Ось уяви собі, коли б ти пішла перша. Що б тоді було, га? – він знову відрізав шматочок сала і поклав до рота. – Ми б з Грицьком попадали на тебе зверху і все, не стало б Гальки. – від задоволення хлопець замружився і смачно плямкав.

– Ти, Романе, менше тут патякай, а швидше кендюх свій набивай. Я ще хочу встигнути подивитися, що тепер нам Книга "заспіває", – сказала строго Галя. – День не гумовий, а мене ще робота вдома чекає.

– Від роботи коні дохнуть, – Роман відрізав ще шматок.

– Ромка, дурне сало без хліба, ти ж сам казав, – нагадала Галинка.

– А, дарма, листочків у лісі багато, – безтурботно відповів хлопець дожовуючи, але більше ризикувати не став.

Грицько мовчки слухав їхню суперечку. Думки чомусь безперестанку кружляли навколо знайденого жмутика шерсті. Відразу зрозумів, що то шерсть когось із зниклих чортенят. Але як сказати про це друзям? Тому й сидів мовчки, наминаючи яйця з помідорами.

– Ну все, я наче під'ївся трохи, – Роман витер руки травою. – А ти, Грицько?

– Наївся, наївся. Пішли швидше додому, побачимо, чи Книга тепер "наїсться", – Гриць хутко встав.

– Еге ж! – гиготнув Ромка, пригадавши, як Книга казала "Гам".

Швидко дійшли до того місця, де залишили велосипед.

– А я вам гостинців наготовила! – радісно гукнула Тополяночка, показуючи на величеньку купку грибів.

– Ой, Тополяночко, дякую! – Галя присіла навпочіпки і ніжно попестила хуху. Мала від задоволення тихенько зачмихала.

– Я ще можу… коли треба… – муркнула вона.

– О, ось і вечеря! – Роман зняв футболку, закрутив біля горловини вузол і поклав всі гриби туди. – Галько, ти ж правда грибів не любиш?

– Ну й жук же ти, Романе, – підділа Галя. – Тепер вже не люблю…

– Галю, ну я ж повинен мамці якось пояснити, де тинявся стільки часу, – почав виправдовуватися хлопець. – А так скажу, що по гриби ходив…

– Дивися там, не забріхуйся сильно, – порадила дівчина, добре розуміючи, як важко приходиться Роману. Хлопець постійно виправдовувався перед матір'ю. – Ти б краще якось пояснив її…

– Галько, облиш… – махнув рукою Ромка. – Вона і слухати не хоче про те, що я мольфар. Тому і роботою постійно грузить, щоб "дурниці" в голову не лізли… – ткнув товаришу футболку з грибами, а сам взяв велосипед.¬¬

10.ВЕРЕДЛИВА КНИГА

До села доїхали так само, як до лісу. Були ще досить далеко, а Сірко вже радісно дзявкав, вітаючи їх. Але коли друзі зайшли в двір, песик боязко піджав хвоста і заліз у будку. Та ніхто з дітей навіть уваги не звернув на дивну поведінку собаки. Кинули в дворі велосипед і гуртом поспішили до хати. Грицько швиденько дістав з-під подушки Книгу і обережно поклав її на стіл. Та вона чомусь не відкрилася.

– А чого це вона комизиться? – Роман глипнув на Гриця.

– Не знаю, – відповів товариш і наморщив лоба. – Може, щось сказати треба?

Друзі переглянулися і, не змовляючись, разом вигукнули.

– Сила Трьох!

Враз на темній палітурці зблиснув пломінець. Книга підлетіла над столом, впала і розгорнулася. Затамувавши подих, діти схилилися над нею. На білому аркуші проступили дивні літери.

– Ну і що тепер? – через деякий час запитав Роман.

– Нічого не розумію. Ми ж сходили в "зіжмаканий простір", що їй знову бракує? – спантеличено спитала Галя.

Гриць зітхнув і важко сів на стілець. Хлопець відсунув Книгу від краю столу і відвернувся від неї.

– Може, Никодима покликати? – запропонувала Галинка.

– Можна й Никодима, – промовив байдуже Грицько, блукаючи поглядом по стіні. – Тільки мені здається, що з цього нічого не вийде…

Дівчина мовчки кивнула Роману. Хлопець відразу її зрозумів і хутко вийшов.

– Боже, чим це від вас так смердить? – запитав домовий, щойно зайшов до кімнати. – Де це ви лазили? Від вас падаллю тхне за кілометр.

– А ми цей, ходили недалеко від скотомогильника. Ото може там і просмерділися. – зметикував Ромка.

– І що ви там робили? – недовірливо покосився Никодим.

– Гриби збирали… – буркнув Гриць і кивнув на Романову футболку з грибами.

– Ви що, дурні? – вирячився домовий.

– Никодимчику, любий, не звертай на них уваги. Вони просто не в гуморі, – почала підлещуватися Галинка. – Дивись, ми ось Книгу відкрили, а прочитати не можемо. Може, ти нам прочитаєш?

– Може, й прочитаю… – відповів Никодим, все ще з недовірою поглядаючи на хлопців. – Де вона?

– Ось, на столі. Ти залазь на стілець, тобі так зручніше буде, – дівчина підсунула стілець до столу.

Никодим заскочив на стілець і зиркнув у розгорнуту Книгу.

– А ти, Галинко, що, також біля скотомогильника "паслася"? – запитав він, бо від Галі теж неймовірно тхнуло.

– Та було діло… – відповіла непевно дівчина, бо не хотіла брехати. – Ти не звертай на те уваги. Головне прочитай, що там написано.

Никодим деякий час дивився на дивні шпилеподібні літери.

– Нічого не розумію! Це щось схоже на руни, але це не руни… – зауважив він. – Я… Я не знаю, що тут написано.

Зіскочив додолу і попрямував до дверей.

– Гей! Никодиме! І це що, все, що ти можеш нам сказати? – поцікавився Ромка.

Домовий зупинився, розвернувся і підійшов до хлопця впритул. Задер голову вгору і промовив:

– Я б ще порадив помитися. Дуже вже смердите. Потім прийде Палазя і знову докорятиме Тихону… Та й тобі від матері перепаде, коли заявишся додому таким.

Він показово розвернувся і мовчки вийшов. Правда, перед цим підозріло зиркнув на Гриця. Хлопець помітив той докірливий погляд і нервово засувався.

– Я ж казав, що з цього нічого путнього не вийде, – прошепотів Грицько, щойно за домовим зачинилися двері. – Та ще й на додачу щось запідозрив…

– Еге ж. Мені також здалося, що Никодим щось мутить… – підтвердив Роман. – Не все він нам розказав…

– Ну і ми ж йому не розказали правди, – зауважила також пошепки Галя.

– Ти що, Галько, дурна? – Роман покрутив пальцем біля скроні. – Ти хоч уявляєш, щоб було б, якби ми розказали, що ходили в "зіжмаканий простір"? Може ще розповісти йому, що ми там бачили?

– Та ні, не треба, – зітхнула Галя. – Але як прочитати те, що тут написано? Може, попитати ще когось із знаючих?

– Кого? Русалок? – пхикнув зневажливо Ромка.

– Та хоч би і русалок, – наполягала Галинка.

– Ой, Галько, не сміши мене. Навряд чи вони взагалі читати вміють, не те що розбиратися в давніх закарлючках, – відмахнувся Роман.

– Годі вам сперечатися! – нервово вигукнув Гриць. – Ніхто із знаючих не зможе прочитати Книгу! Вона написана для нас! Ми і тільки ми зможемо її прочитати! – він замовк. Друзі сторожко переглянулися, не наважуючись перервати його мовчанку.

– Їй тільки ще чогось бракує… – пошепотів Грицько. – Але ось чого? – хлопець знесилено опустив голову на складені руки.

– Романе, пішли, – майже беззвучно покликала Галя. Навшпиньках вийшли з кімнати. Тільки за ними зачинилися двері, як Книга також закрилася. Та Гриць не звернув на це уваги.

– Тю-у-у! А шо це з ним? – запитав Роман, коли вони вийшли на двір.

– Не знаю, – відповіла Галя. – Але мені здається, що Грицеві зараз краще побути на самоті. У нього є якийсь зв'язок з Книгою. Просто потрібно прислухатися до свого внутрішнього голосу, а він обов'язково підкаже, що робити.

– Так, може, б ти сходила і сказала. Ну, щоб він прислухався, – запропонував Ромка.

– Ні. Гриць сам знає, що робити. Він же не просто характерник, він Обраний, а це багато що значить. Пішли по домівках. Як Гриць про щось додумається, то покличе. Йому потрібен час.

Дівчина підняла велосипед і подалася до хвіртки, за нею поплентався і Роман. Навіть не помітили, що з прочинених дверей літньої кухні за ними пильно спостерігав домовий.

– Григорію, йди обідати! – покликав через деякий час дід.

– Ти нічого не хочеш розповісти? – запитав старий, щойно онук всівся за стіл.

Грицько взявся за ложку, подивився на нього і тяжко зітхнув.

– Ні, діду. Вибачте. – хлопець мовчки сьорбав борщ.

Дід невдоволено крекнув і покосився на двері у свою кімнату. Звідтіля потайки визирав Никодим. Домовий приклав пальця до рота, показуючи, щоб Тихін мовчав. Старий всівся поряд і також почав їсти.

Цілий день Грицько провів у кімнаті. Від вечері відмовився, вклавшись спати раніше. Та хлопцю не спалося. В голову постійно лізли думки про Книгу, про "зіжмаканий простір", про мертву косулю, про знайдений жмутик шерсті. До того ж боліли подерті ноги. Не встаючи з ліжка, дотягнувся до шортів і з кишені дістав свою знахідку. Знову його понюхав. У хлопця не залишилося жодних сумнівів. Це колись було частинкою котрогось із зниклих чортенят або їхніх супроводжуючих."Треба б викликати Кабиздоха", – подумав Гриць. Але останні запаси шерсті він спалив, щоб батько зміг побачити чорта. А нову китицю Кабиздох чомусь не залишив. Грицько лежав, перебирав у руках волосинки і блукав думками, хто зна де. Порадитися було ні з ким. Никодим його не зрозумів, а Кабиздоха немає. Від тих думок розболілася голова. Хлопець кулаками підбив подушку. Зауважив, що Книга вже на своєму звичному місці, засунув туди ще й жмутик і почав мостився спати.

Він знову був яструбом і кружляв у небі вряди-годи позираючи на далеку землю. Та раптом щось помітив. Вигнув свої дужі крила і плавно розвернувся. Зір сфокусувався так, що тепер міг роздивитися навіть мишу в траві. Ліс, ліс, ліс… Ось, нарешті! На маленькій прогалинці стоїть дивна трьохголова істота з великими вухами, схожими на лопухи. Навколо неї дев'ятеро чортів, які турботливо обтирають її якоюсь травою… Стоп, то, може, це ті чортенята, що зникли? Але ж ні, це всі дорослі чорти. Поміж них немає ні більших, ні менших. А з тими чортенятами було троє дорослих супроводжуючих. Спустився нижче, намагаючись все добре роздивитися. Щось дуже знайоме привиділося в одному із чортів. Але ж щоб їх вирізняти, треба знати хоч декількох, а він, окрім Кабиздоха, не знає жодного чорта. Ні, це йому здалося, це якісь інші чорти. Стрімко піднявся у небо і, голосно клекочучи, привітав сонце з початком нового ранку…

--------------------------------------------------------------------------

Другие книги скачивайте бесплатно в txt и mp3 формате на http://prochtu.ru

--------------------------------------------------------------------------