-------------------------------------------------------------------------- Богдан Васильевич Маркуссь - Сила троих. Начало. Отрывок -------------------------------------------------------------------------- Скачано бесплатно с сайта http://prochtu.ru Розділ – 20. Повітруля та її черевички. Наступного ранку, прокинувшись, Гриць до полудня тинявся без діла. Всі справи, які починав робити хлопець, швидко йому набридали і він їх залишав. Гриць ледве дочекався вечора, коли до нього нарешті прийшов Роман. Хлопці ще трохи посиділи, і після одинадцятої години вирушили на вигін до Росяниці . – Ти почекай, будь ласка, мене тут. – попросив Романа Гриць, коли вони дійшли до вигону і їх відділяв від поля тільки живопліт з кущів бузку. – Я краще сам піду до неї. Роман здивовано глянув на друга, але сперечатися не став. – Добре, коли хочеш, то йди сам, – сказав він Грицеві. – а я тут зачекаю. Гриць завернув за кущі і, трохи пройшовши, покликав нявку. Він здалеку помітив Росяницю. Нявка швидко підбігла до нього і прошепотіла: – Йдіть швидко до старого млина, бо скоро туди прилетить Повітруля. Вона ще вчора прилетіла до мене в гості і я, наче ненароком, відвела її до нас на річку. Там вона познайомилася з нашими місцевими русалками, а ті стали її припрошувати покупатися, але так, як вже скоро мали прокричати треті півні, то вона їм відмовила, сказавши що прийде завтра, як тільки мине дванадцята година. - і Росяниця так швидко зникла, неначе розчинилася в повітрі. Гриць побіг до Романа. – Швидше до старого млина! – гукнув він на ходу і так як за цей час вже зміг добре вивчити місцевість, побіг в сторону заплави. Роман, ураз зметикувавши, побіг за ним. Він швидко догнав Гриця і побіг попереду гукнувши : " Я знаю коротший шлях, давай за мною!" Гриць побіг за ним. Хлопці швидко добігли до старого млина, там на них вже чекала, нервово переминаючись і раз-по-раз озираючись, Галя. Вона стиха перемовлялася з Вербицею, яка також стояла на березі. – Швидше в очерет! – гукнула помітивши хлопців русалка, навіть не привітавшись до них. Друзі прожогом кинулися до очерету. Вони зайшли в зарості очерету і спішно повлягалися на животи. – А вода тепла… – зауважив Роман. – Так це ж про нас Вербиця заздалегідь потурбувалася. – відповіла Галя. – Сидіть тихо! – почули вони поблизу голос Вербиці, але самої русалки не було видко і діти принишкли. Помалу потяглися хвилини очікування. – Дивіться. – прошепотів Роман, показуючи кудись рукою. Гриць з Галею почали пильно вдивлятися в тому напрямку. В далині, у темряві, світилася якась мерехтлива цятка. Вона помалу збільшувалася й, плавно погойдуючись, наближалася до старого млина. То летіла Повітруля і її прозорі легкі крильцята виблискували в місячному світлі. З боку річки друзі почули тиху розмову русалок, це мабуть припливла Вербиця з Сенявою. Вони пошепки про щось домовлялися. – Сеняво, Вербиця! – покликала русалок Повітруля. Вона висіла в повітрі над берегом і легкий вітерець від її прозорих крилець, долітав до принишклих в очереті дітей. – А-а-а-у-у-у! – обізвалася котрась із русалок. – Ми тут!- і друзі побачили, як обидві русалки виходять на берег. – Повітруле, вітаємо тебе на нашій заплаві! – сказали вони й шанобливо вклонилися їй. Повітруля обережно склала свої прозорі крильцята і легенько ступила на траву. – І я вас вітаю, любі русалки! – вона також низько їм вклонилася. Це була гарна молода дівчина, розпушене довге русяве волосся якої, майже торкалося землі. Вона була вбрана у легку білу полотняну сорочку і підперезана червоним тоненьким пояском з китичками. Її прозорі крильцята були складені і притиснуті до спини, лише краєчки трохи виглядали. – Вода сьогодні ще тепліша, ніж учора. – сказала Сенява Повітрулі. – Давай швидше роззувайся і будемо купатися. Але Повітруля чомусь вагалася. – Що трапилося, Повітруле? Ми ж спеціально для тебе на сю ніч зробили так, щоб кожна квіточка нашого латаття розквітла. – сказала Вербиця і показала на темне водяне плесо, де погойдувалися білі і жовті квіти латаття. – Дивно, а чого це кожна квіточка так сяє? – запитала здивована Повітруля, бо дійсно, кожна квітка латаття, неначе світилася з середини. – А ти сама подивись. – запропонувала їй Сенява. – Але я не зможу підлетіти до квіток близько, вони ж ростуть дуже низько, на воді. І я можу замочити ненавмисно свої черевички. – відказала, розгубившись, Повітруля. Їй дуже кортіло довідатися, чому ж так світяться квіти. – А з повітря ти нічого і не зможеш побачити. Добре все роздивитися можна тільки підпливши. – підмовляла й собі Сенява. Але здавалося, що Повітруля й досі трохи вагається. – І з повітря ти не зможеш відчути, як приємно пахнуть ці дивні водяні квіти. Особливо білі. – стиха сказала Вербиця, переглянувшись із Сенявою. Це остаточно зломило волю Повітрулі. Вона швидко скинула свої черевички. – Які гарні в тебе черевички. – сказала Вербиця і, присівши, почала пильно роздивлятися взуття Повітрулі. – Так, гарні. – трохи з погордою, підтвердила Повітруля. Вона вже звиклася, що всі знайомі з нею русалки, мавки та нявки завжди звертають увагу на її черевички, бо ніхто з них, окрім неї, ніколи не мали взуття. Гриць, аж привстав трохи, так йому кортіло швидше здобути ті черевички. – Грицю, ти куди? Ще не час. – прошепотіла самими губами Галя, вхопивши його за руку. Але здавалося, що Гриць її не чув. Він просто прикипів поглядом до того місця, де у траві мали лежати чарівні черевички. – Грицько, якого чорта? – Роман і з усієї сили смикнув його за ноги. Шубовсть і Гриць відразу ж впав! Роман завалився йому на спину і притис до мулу. Цей "шубовсть" неначе постріл пролунав у нічній тиші. Повітруля з русалками, аж завмерли на мить. – Жаби!– вигукнула Сенява і весело розсміялася. – Видно одна якась ропуха, плюхнулася черевом у воду. – Ну й великі ж у вас тут ці жаби… – промовила злякано Повітруля. – Я зараз перевірю! Це здається в очеретах. – навмисне голосно сказала Вербиця і пішла до заростів очерету. – А ти що, жаб боїшся? – запитала Повітрулю Сенява, але та промовчала. – Ми з Вербицею колись склали пісеньку про маленьку дурну жабку. –і вона почала співати цю веселу пісеньку, Повітруля заслухалася її. Вербиця тим часом дісталася до того місця в очеретах де заховалися друзі. Вона підійшла до лежачого в багнюці Гриця, на якого всією своєю вагою наліг Роман і низько нахилившись, прошепотіла Грицеві прямо у вухо: – Ці черевички пахнуть якимись квітами. Я не знаю, якими саме, бо у нас на річці такі не ростуть , але пахощі дуже приємні. – вона розпрямилася і голосно засміявшись сказала: – Так, Сеняво, ти, як завжди права! Це звичайна черевата ропуха. Ох і велике ж у неї черево! Сенява обірвала свій спів і гукнула своїй подрузі: – Вербице, ти що, жаб череватих не бачила, чи що? Йди швидше до нас і ми в два голоси заспіваємо Повітрулі нашу улюблену пісеньку. – Зараз, зараз! – промовила Вербиця і поспішила до них, підспівуючи Сеняві. Коли вона дійшла до своїх подружок, то якраз доспівали пісеньку до кінця. – Ну що, попливли? – запитала вона Повітрулю і не чекаючи її відповіді, весело сміючись, побігла у воду. Сенява, взявши Повітрулю за руку, побігли слідом за нею. – Шуруй вже! – сказав Роман і зліз із Гриця. Того не треба було довго вмовляти. Він замружився і спритно перебираючи ногами й руками поліз у тому напрямку, де мали лежати черевички Повітрулі. " Тільки не дивися, тільки не дивися." – вмовляв він сам себе. Гриць ліз, орієнтуючись по звуках. Ось вже закінчився очерет, який тихенько шелестів коли він ліз повз нього. Ось вже пішов берег, бо хлопець відчув під долонями тонку осоку. " Швидше, швидше."– підганяв він сам себе, вслухаючись у веселий гамір русалок. Але вилізши з низини пологого берегу, він розгублено завмер, бо десь тут, недалечко, вже мали б лежати Повітрулині черевички. "Де ж вони, де?"– думав Гриць, лапаючи поперед себе руками траву. Раптом його ніс відчув знайомий ніжний аромат. " Це ж матіола-нічна фіалка! – згадав він. – Але хіба матіола росте на річці?" – йому пригадалися слова Вербиці про невідомі приємні пахощі і, як блискавка, майнула здогадка: " Це мабуть так пахнуть черевички!" Гриць повністю зосередився на цьому ніжному ароматі. " Ліворуч і вперед, а тепер трохи праворуч!" – так командував хлопцю його ніс і він дослухався цих порад. Гриць ліз, як сліпе кошеня на запах своєї мами кішки. І чим далі він повз, тим сильнішими ставали пахощі. Ще мить і руки хлопця намацали не траву, а ЩОСЬ ІНШЕ. " Черевички! – майнула радісна думка і він не помилився, – Так, тепер треба покласти їх у мішок, або в якусь сумку." – подумав Гриць, згадавши настанови своїх друзів. І враз його кинуло в холодний піт: "Ні мішка, ні сумки у мене НЕМАЄ!!!" Гриць, сліпуючи обмацував такі довгоочікувані черевички і не знав куди їх подіти . З очеретів за ним мовчки дивилися Галя з Романом. Вони бачили, як він виліз з низини на високий берег і як поволі став повзти по траві, старанно до чогось принюхуючись. Коли Гриць був вже на тому місці, де мали б лежати Повітрулині черевички, друзі помітили, що він дійсно щось знайшов у траві і тепер це старанно обмацує. Мабуть і Галя, і Роман водночас згадали, що ніхто з них не взяв із собою а ні сумки, а ні мішка. Вониналякано перезирнулися. Галя від цієї жахливої думки, притуливши долоні до рота, мало не плакала, а Роман спересердя, аж плюнув. Вони добре бачили, як розгубився Гриць, не знаючи куди подіти знайдене добро. – Сунь їх за пазуху!!! – гукнув голосно Роман і закривши руками очі Галинки, сам також замружився. Гриць його почув і похапцем засунув черевички собі за пазуху. Він міцно притис їх обома руками і тільки потім розплющив очі. Але Романа почули також і русалки з Повітрулею. Ховатися вже не було ніякого сенсу і Гриць, притискаючи під сорочкою чарівні черевички, піднявся на повний зріст. Місяць освітив його своїм блідим сяйвом. Всі почули розпачливий зойк Повітрулі, вона враз здогадалася, що тримає під сорочкою той брудний хлопчина. На мить на заплаві все замовкло, налякане тим сповненим відчаю зойком. – Я вибачаюся, Повітруля, але в мене не було іншого виходу! – голосно сказав Гриць. – Мені дуже потрібна твоя допомога і як тільки ти пообіцяєш мені що допоможеш, то я з радістю віддам тобі твої черевички! Повітрулі вже було не до квітнучого латаття, вона мовчки, поспіхом, підпливала до берега. Слідком за нею, сторожко перезиркуючись, пливли і русалки. Повітруля вийшла на берег і з обережністю, мовчки, почала підходити до Гриця. Її довга мокра сорочка волочилася по землі заважаючи йти, а з довгого льняного волосся стікала вода. Безсило теліпалися мокрі крильцята. Вербиця плеснула в долоні і враз сорочка Повітрулі, як і її волосся, стала сухою, а крильцята знову виблискували в місячному сяйві. Повітруля підійшла до Гриця майже впритул, таку владу над нею мали її черевички в людських руках. Русалки ж, вийшовши з води, залишилися стояти трохи осторонь. – Що тобі треба? – запитала Гриця Повітруля, похиливши голову. – Мені треба, щоб ти допомогла мені в " ЗНІМАННІ ПЕЧАТКИ" з ПРОХОДУ, який розташований в нашому лісі. – голосно й чітко проказав Гриць. – Як тільки ти пообіцяєш мені свою допомогу, то я відразу ж віддам тобі твої черевички. – І… І це все?... – запитала розгублено Повітруля. – І це все. – підтвердив Гриць. – Але ж чому саме я?… – допитувалася вона хлопця, бо занадто простим було його прохання. – Бо тільки ти належиш до СТИХІЇ ПОВІТРЯ. – пояснив їй Гриць. Повітруля замислилася, ще дужче похиливши голову. – Дійсно, в наших краях тільки я належу до СТИХІЇ ПОВІТРЯ... – вона замовкла. – Тільки Я ОДНА ... – додала вона з сумом. Грицю стало дуже шкода цю самотню істоту. Коли б дійсно був ще якийсь ЗНАЮЧИЙ, належний до СТИХІЇ ПОВІТРЯ, щоб відкрити ПРОХІД і не турбувати Повітрулю. – ВИБАЧ. – ще раз сказав він їй і в його голосі можна було відчути глибоке співчуття. Повітруля несміливо підняла на нього погляд. Зустрівшись своїми блакитними очима з сірими очима Гриця, вона не витримала погляду хлопця і знову трохи опустила очі до долу, але черевички мали дуже велику владу над нею. Вона обережно підняла голову, але тепер вже не намагалася зустрітися поглядом з цим дивним хлопчиною. Її погляд зупинився на тому місті, де були заховані черевички, які Гриць міцно притискав до тіла. І тільки її погляд ковзнув по руках Гриця, які тремтіли від нервового збудження, як голосно скрикнувши, вона відступила крок назад. Пломінчик на хлопчачій руці знову засвітився. Але на цей раз це вже було не синє світло, як при зустрічі з русалками, а такого ж ніжно-блакитного кольору, як Повітрулині очі. Це світло, здавалося, з’єдналося з Повітрулиними очима і між Грицем та Повітрулею, неначе встановився якийсь дивний зв’язок. Все це тривало якусь мить, а потім пломінчик на руці в Гриця погас. – ОБРАНИЙ. – прошепотіла приголомшена Повітруля. – Так, я ОБРАНИЙ. – підтвердив стиха Гриць. – Але ж … Але ж коли ти ОБРАНИЙ, то для чого тоді крав мої черевички?... – розгублено запитала його Повітруля. – Мені сказали, що тільки тоді, коли я вкраду твої черевички, ти погодишся допомогти мені, бо такий ЗАКОН. – Закон?... – перепитала його Повітруля і її гладеньке чоло наморщилося, неначе вона силилася щось пригадати. – Ах, ну так! ЗАКОН … – сказала вона якось не певно і знову замовчала, розмірковуючи над чимось. Ніхто не наважувався порушити цю забарну мовчанку. – Треба вже, мабуть, переглянути наш ЗАКОН. – сказала, роздумуючи, Повітруля. – Дуже вже змінилися часи з тієї пори, як його встановили. ЗАНАДТО змінилися! – Занадто багато, ЗАНАДТО… – луною обізвалися за нею русалки. В очеретах щось знову шубовснуло і смачно вилаялося. Це Роман, стурбований довгою мовчанкою, хотів краще роздивитися, що діється на березі між Грицем і Повітрулею, але сліпуючи, перечепився через очеретину і мало не впав. – Жаби? – поцікавилася, обернувшись до русалок, Повітруля. Ті, поопускали з сорому очі додолу. – Які в чорта жаби! – подав голос Роман, бо, звісно ж, жаби не лаються і він, взявши Галю за руку, вийшов з дівчиною з очеретів. Обоє вони, були так, як і Гриць, у багнюці, а довга Галина коса розплелася. – У вас що, в заплаві є болотяник з кікіморою? – наївно запитала в русалок Повітруля, показуючи рукою на забрьоханих дітей. Русалки подивилися туди, куди вона показувала, і дзвінко розсміялися, бо в цих істотах дійсно швидше було признати болотяника з кікіморою, чим Романа з Галинкою. Цей веселий сміх ще більше розсердив і без того сердитого Романа, бо ще ніхто й ніколи не обзивав його болотяником, а над цим ще й весело сміються. – Ми – СИЛА ТРЬОХ! – сказав він гордовито, підходячи до Повітрулі і тягнучи за собою Галинку, яка йому трохи опиралася, бо соромилася свого теперішнього вигляду. – СИЛА ТРЬОХ ?... – перепитала Повітруля і подивилася здивовано на дітей, а потім перевела свій погляд на русалок в надії, що вони спростують цей вислів. Але на її подив, русалки, тихенько попирхуючи від сміху, намагалися не дивитися на дітей. Нарешті хоч трохи придушивши сміх, Сенява сказала: – Так-так! Це дійсно СИЛА … – і вона глянувши на Романа з Галею, знову дзвінко розсміялася. – … ТРЬОХ! – закінчила за свою подружку Вербиця, також приснувши зо сміху. Нічого не розуміючи, Повітруля подивилася спочатку на русалок, які вже зігнулися навпіл від сміху, потім на двох дивних істот в мулі і нарешті її погляд зупинився на такому ж забрьоханому ОБРАНОМУ. – Я… Я щось нічого не розумію… – сказала вона розгублено. – А тут нічого складного немає. – сказав Роман, оминувши Повітрулю і підходячи до Гриця. Він нарешті відпустив Галину руку і тепер дівчина поспіхом приводила себе до ладу, бо дійсно, нікому ж не подобається, що тебе обзивають кікіморою. – Ми – не якийсь там болотяник та кікімора. Ми – СИЛА ТРЬОХ! – Роман подивився на Гриця. – Правда ж, Грицю? До Гриця нарешті дійшло, що зараз і він має такий самий вигляд, як і його друзі. " Коли ще не гірший…" – подумав він, пригадавши, як повалив його в очеретах Роман. Йому стало соромно перед Повітрулею, але подивившись на Галинку, зрозумів, що дівчині зараз іще гірше. Вона похапцем обтрусилася і тепер намагалася привести до ладу своє довге розтріпане волосся. – Так, ми дійсно СИЛА ТРЬОХ! – сказав гучно Гриць, намагаючись надати своєму голосу впевненості. Він тихенько кахикнув. – Це ось – Роман, він МОЛЬФАР. – Роман при цих словах гордовито випнув широкі груди і став праворуч від Гриця. – А це ось, Галинка. Вона справжня ВІДЬМА. Галя, почувши що він назвав її ім’я, залишила в спокої волосся і, підійшовши до хлопців, стала ліворуч від Гриця. – А мене звати Гриць. Я – ХАРАКТЕРНИК. – СИЛА ТРЬОХ?!!! – і далі не йняла віри Повітруля. – Так – ми СИЛА ТРЬОХ! – не змовляючись, вигукнули разом друзі і, подивившись один на одного, на свої замурзані обличчя, весело розсміялися, бо зрозуміли, що виглядають зараз вельми не типово, як для ВЕЛИКОЇ ЧАРІВНОЇ СИЛИ. Дивлячись, як безтурботно сміються ці дивні діти, Повітруля і собі несміливо всміхнулася. Але дитячий сміх був такий щиросердний, що несмілива посмішка Повітрулі змінилася на веселий сміх, який срібними дзвіночками розсипався по берегу. Сенява з Вербицею також не відставали від гурту. Їхній сміх долинув до сплячого села і розбудив усіх собак, які наполохано почали гавкати. Цей гавкіт мало-по-малу їх заспокоїв, бо всі відразу ж зрозуміли, що їхній сміх може привернути до себе небажану увагу. – Так, дійсно, минуло ЗАНАДТО БАГАТО ЧАСУ … – озвалася першою Повітруля. Після цих веселощів, де й поділися всі її страхи. – Мене, до речі, звати Летавиця, бо повітруля це така назва, як русалки приміром чи мавки… – і вона подала Грицеві руку . – У вас же, людей, так прийнято вітатись? – запитала вона. – Так. – відповів він і, притримуючи лівою рукою за пазухою черевички, потис їй руку. Летавиця привіталася таким чином спочатку з Романом, а потім і з Галею. – Сеняво, Вербице, а ну зробіть що-небудь, бо дівчина вже геть замерзла. – сказала вона, бо коли віталася з Галинкою, то рука дівчинки була холодна. Вербиця сплеснула долонями і діти стали сухі, але аж ні як не чисті. Намул всотався в їхній одяг та тіло. – Так яку, Грицю, ти казав тобі потрібно від мене допомогу? – ще раз запитала повітруля. – Мені потрібно, щоб ти допомогла "ЗНЯТИ ПЕЧАТКУ" з ПРОХОДУ. Він знаходиться у нашому лісі. – Це той ПРОХІД, що його охороняє кам’яна баба? – уточнила Летавиця. – Так, саме той. – кивнув ствердно головою Гриць і від його волосся відвалився кавадлик сухого болота. – А хто ще там від ЗНАЮЧИХ буде? – поцікавилася повітруля. – Від СИЛИ ЗЕМЛІ, буде нявка Росяниця. Від СИЛИ ВОДИ, буде хоч Сенява , хоч Вербиця… – Я буду! – озвалася до нього Вербиця. – Ну а КВІТКУ ПАПОРОТІ, я так розумію, знайде ця молода відьма. – сказала Летавиця і, подивившись на Галю, лагідно їй усміхнулася. – Тобі, до речі, є вже тринадцять років? – запитала вона дівчину. – Є.– стиха промовила Галя. – Е, Галько! А коли це тобі вже "стукнуло" тринадцять? – здивувався Роман. – Ми ж наче нічого не святкували… – У Вальпургієву ніч. – так само тихо відповіла Галя. – Та чи я, чи Гриць, можна подумати знаємо коли була та "вальфургієва ніч"! – Не "вальфургієва", а Вальпургієва. А була вона в ніч з 30 квітня на 1 травня. – пояснила Галя. – Чекай лиш, так це ж наступної ночі, після того як ми домовлялися з нявками? – Так. – підтвердила Галя. – А чого ж ти нічого не казала?... – допитувавсь Роман, він, як і Гриць здивовано глянув на дівчину. – Бо не можна було нікому нічого казати! І своє тринадцятиріччя ніхто з відьом не святкує! – вигукнула роздратовано Галя, бо почувалася зараз перед друзями не дуже добре. Роман, зрозумівши недоречність своїх розпитувань, замовк і розгубився. – Так, молодий МОЛЬФАРЕ, це дійсно правда. Не можна жодній ВІДЬМІ, коли вона вже знає, що вона ВІДЬМА, відмічати свій тринадцятий День народження. Від цього вона втрачає частину своєї СИЛИ. – пояснила повітруля. – І вам дуже пощастило, що вашій подружці вже виповнилося тринадцять років, інакше вона просто не змогла б знайти КВІТКУ ПАПОРОТІ. Роман із Грицем переглянулися. – Що ж, тепер мені здається зрозумілим, як вам вдалося отримати мої черевички. – сказала Летавиця. – Не обійшлося тут без допомоги і Росяниці, і Сеняви з Вербицею...– русалки схилили голови. – Але то все нічого! Дійсно: МИНУЛО ЗАБАГАТО ЧАСУ і тому потрібно буде переправити ЗАКОН, бо світ змінився. І тепер ми, ЗНАЮЧІ, маємо багато спільного з людьми, а особливо з ВІДАЮЧИМИ. Прийшов ЧАС ЗМІН, ЧАС СИЛИ ТРЬОХ! І я з радістю повідомлю цю новину всім ЗНАЮЧИМ, яких зустріну на своєму шляху. Гриць мало не випустив із-за пазухи черевички від того, що він відчув усім своїм єством. Слова Летавиці це не просто пишномовство, а дійсно - ПРИЙШОВ ЧАС ЗМІН! – Так ти допоможеш мені, Летавице? – запитав він про-всяк випадок, трохи оговтавшись від усвідомлення слів повітрулі. – Звісно ж, що допоможу. – відповіла повітруля і, приклавши праву руку до серця, урочисто заприсяглася. – Присягаюся тобі, ОБРАНОМУ, допомогти відкрити ПРОХІД і завжди підтримувати ТЕБЕ у всіх ТВОЇХ справах! – і трохи перевівши подих, попрохала його. – А зараз віддай, будь ласка, мої черевички. Гриць подивився на Романа і Галю. Його друзям не потрібно було нічого казати. Вони самі відразу ж заплющили очі. Гриць також замружився і діставши із-за пазухи черевички, протягнув їх повітрулі. Та обережно взяла їх і швиденько взула. – Все, можете вже дивитись! Коли вони в мене на ногах, то вони безпечні. – сказала Летавиця і діти обережно відкрили очі. – М - так, вони дійсно гарні … – сказала задумливо Сенява. Десь у селі кукурікнув півень. – Ой, мені вже час! – сполошилася повітруля. – Отже так, завтра, відразу після дванадцяти, я буду з іншими ЗНАЮЧИМИ біля кам’яної баби, а ви швиденько знаходьте КВІТКУ ПАПОРОТІ і також приходьте туди. Домовилися? – Домовилися! – гуртом відказали діти. – До побачення! – гукнула своїм новим друзям Летавиця і, тріпочучи прозорими крильцями, швидко зникла за обрієм. – Нам також час. – обізвалася Вербиця і вони з Сенявою попрощалися з друзями і, зайшовши у воду, пірнули . – Ну що, по домівках? – чи то запитав, чи то стверджував Гриць. – Еге ж! – смачно позіхнувши, згодився із ним Роман. – Так, час уже спати… – обізвалася й Галя, прикриваючи долонькою рота, бо як відомо, позіхання це дуже заразна річ. Коли починає один позіхати, то за ним так усі позіхають. Отак, раз-по-раз позіхаючи, хлопці провели Галинку додому, а потім і самі подалися спати. Насилу роздягшись, Гриць завалився у ліжко. -------------------------------------------------------------------------- Другие книги скачивайте бесплатно в txt и mp3 формате на http://prochtu.ru --------------------------------------------------------------------------